Чоловік зблід. Всякі почуття заштурмували душею.
— Но преці… та-бо єк я го можу стратити, коли він вбив би мене з маху, на шкрепітки би посік.
— Ні… Ци ти потрібуєш за барки з ним ставати? На тобі оці білі порошки і йди ти з ними до пістинцької керниці. Сєдь там та й сиди. Довбуш тепер за Коломийом на рабунках і за день, за два ме вертати. Та буде йти на Пістинь[22] і вже конче ме припучювати коло тої керниці. А ти як побачиш, шо опришки йдут, усип цес порошок у керницю й кікай. Ніхто не ме нічого знати, ніхто не буде видів — а вісімдесєк, а то й усі сто талєрів маєш у кишені. І то згори.
І побрязкує монетами. Спокуса велика. Згодився чоловік, узяв гроші й порошки.
Але коли вийшов за місто та огорнули його довкола не вонючі коршми косівські, а світло-зелені гори, війнуло на нього рідним вітерцем, запахли трави — людські думки почали ворушитися в голові замість звірячих.
— Таже, рахувати, най так скажім, всип"ю. Але ж бо, окрім Довбуша, ше мут люде пити. Та це ж я потрою всі люде… Ой шос тут не так.
І шибнула ґазду думка — порадитися з жінкою: вона баба в мене така, шо…
Не пішов уже дорогою понад Варятин, а звернув одразу наліво й пішов лісами навпоперек.
Жінка й руками, й ногами:
— І не дай, Боже, й борони, Боже… Та на кого ти, мудрагелю, руку піднєв?
Словом, напала на чоловіка. А нарешті дала йому таку раду:
— Бери ти цесе трійло та й цесі гроші і йди до пістинцької керниці. А єк учюєш, шо йде Довбуш, уклєкни, на одну руку поклади цесі гроші, а на другу трійло. Й поклониси Довбушеві та й оповіж гет усе, шо ті Меся казав.
Подумав-подумав ґазда: правду каже жінка, треба її слухатися. Пішов, сів коло пістинської криниці й сидить.
Багато народу йде, й кожне нап"ється, бо ні в той, ні в той бік близько нема. А чоловік дивиться, як люди воду п"ють, і нотує сам собі: оце би я і того отруїв, і того… І хвалить свою жінку за розум, а себе за те, що її послухав.
Коли чує співи. Глянув — легіні на конях. Співають собі, нікого не бояться: військо, що їх ловить, на Чорногорі зараз, а більше — хто їм страшний?
Став чоловік на коліна, узяв в одну руку золото, в другу порошки. Наближаються опришки. Багатенько їх. Та всі вівбирані. Праведне військо. Отаман попереду. Ще не наблизився добре, зупинив коня і остро крикнув:
— Шо тобі треба, чоловіче?
— Славний юнаций ватажку! Жду на тебе. Ади, цесе трійло дав мені жид Меся у Косові, [аби] я го ту верг до керниці та й тебе з легінями потроїв. А цесі талєри дав мені як плату.
Олекса гостро дивиться на чоловіка.
— Но, а ти верг тото трійло у керницю?