Олекса Довбуш. Оповідання

— Весна, ади. Пани знают, шо опришки си сходе навесні та й… Чюв-сми, — каже Мечівник, — шо ніби у кождому селі патрулі будут… Єк день, так ніч ходити. Вже по єнчих селах є, видев, і у нас скоро заведут… А найперше, мабуть, у Жєб"ю, бо то така вже дорога… Ти єк ішов, шє не було?

— Не йшов-сми селом, — понуро відповідав Олекса. Це видимо приходили останні години.

— Ає… Шос на вас пани взлостилиси дуже. Знишшіти хтє. Майси на увазі, Оле. Вни вже поставили чертаки по долах, де є ніби пан футкий ци віт. Он у Спасі на Таборищі є чертак, у Зеленици Онуфрак віт поставив чертак на Фешковім городі, над водов. Але му того мало — будує касарні йкіс муровані. Самий видів-сми. На Валех проти зажонду, трохи повисше. Там має бути ніби восько ціле. А то все проти тебе, Оле. Сокотиси, ой, сокотиси. Перечкай де.

— Я на полонини піду…

— А шо маєш там робити, коли овец ше нема. З голоду вмреш.

— Приховав-сми там у їнному місци бербеницу бриндзи та й бочівку горівки, а муку тут озму.

В ту ж ніч закомандував іти на полонини. Волощуки було підняли голос, що на полонини тепер іти безрозсудно, але Олекса так гримнув на них, що вони одразу притихли. Бурчали там щось собі під ніс по-своєму, але пішли.

XXIV

Олекса пішов на Жаб"є… Постанова про патрулі, видно, єсть, але поки влада розколишеться та поки всі оті полковники доп"ють чарку, то можна буде проховзнути на полонини найближчою дорогою.

Іти було мокро, брудно. Земля розтала, і вулиця, єдина вулиця села Жаб"я зробилася непрохідною. Опришки це відчували особливо. Бо гуцул тобі піде у постільцях своїх у сніг, у воду і буде бродити в ній залюбки, але місити постолами грязь він просто не може. Нога мусить бути легка, чоловік має не відчувати її, а тут налипає на ноги по цілому барилу, онучі заліплюються навіки, що їх потім і не одмиєш, і не одтріпаєш; чвиркає рідке болото й лягає плямами на многоцінне лудіння гуцульське, а це при тім психічнім успособленню, коли кожна плямка на кептарі сприймається як удар по серцю. Особливо челядь не любить сеї пори. Та й мужчини.

Тому йшли наші хлопці понуро, мов на власний похорон. Несло кожний свої безвідрадні думи, чвиркаючи по калюжах або лаючись сірчисто, коли нога попадала в невидиму калабаню.

Голосне чавкання шістьох пар ніг могло збудити псів, а під собачий концерт іти було би, ой, як невигідно. Кожний опришок це знав, і тому старався робити якнайменше шуму.

Олекса зупинився. Він нічого не говорив хлопцем про патрулі, щоб не викликати всяких непотрібних розмов, але можливість існування патруля й іменно в Жаб"ю все ж зоставалася.

Зоставивши хлопців під покровом ночі коло самого містечка, не доходячи церкви, Олекса безшумно прослизнув вперед.

Але був недовго. Дуже недовго. Назад біг бистро і мовчки наказав легіням лізти під місток. Всі полізли.

Скоро почувся тупіт кінських копит по грязюці. їхало четверо. Балакали по-панському, нарікаючи на трудність служби й на погану погоду.

Копита застукотіли по виблєках містка. Крізь дірки ляпала грязь.

Патруль проїхав. Довбуш виліз, послухав і пішов круто наліво, звернувши прямо до ріки. Від церкви було досить далеко, то сторожі не почують.

Олексі тепер було ясно, що патрулями обставлено всю дорогу на полонини. Та ще видиш, се байка, а скільки ж то їх невидимих. Що дадуть тобі пройти мимо спокійно, а тоді сигнал — і спереду одні, а ззаду — другі.

Вже каявся, що повів сюди. Було би відразу Синицями. В Криворівні і бер є, а тепер як його через Черемош перебратися? Черемош весняний, многоводний, бистрий. Тут його вбрід ніде не перейдеш.

Можна було рахувати, що десь коло церковного берега може бути дарабчина. Бо то ж ходять люди до церкви з того боку. Підійшли до ріки. Шумить, реве, б"ючися об каміння, хвилі холодні — і великою масою холоду, непривітності несе від цієї водяної площі, не видної у тьмі. Дрібно й самітно почули себе опришки, ставши серед ночі над берегом цієї суворої, невблаганної своєї ріки.