Орфенюк промовчав. Йому по молодості здавалося, що він кожної хвилі може піти, буквально куди йому угодно. Оце походив трошечки в опришках, а тепер верне до матері й буде жити собі там, як ґаздівська дитина.
Баюрак був трохи старший — було йому тогди, мабуть, двадцять два. Він уже тямив, що відхід від Довбуша не така проста річ. Тому сказав:
— Куди нам іти? Ми же з тобов…
— Зо мнов? Ну гаразд… — якось утомлено й безконечно рівнодушно сказав Олекса й опустив голову.
Пішли. Ішли довго. Завів Олекса хлопців у якусь безвихідну дебру. Там знайшов якийсь камінь. Повернув його трохи — щілюка. Така, що лише пролізти чоловікові.
Поліз уперед. Хлопці за ним.
Довго щось лізли. Часом хід був такий вузький, що ледве протискувалися. Далі стало ширше, а нарешті об"явилася вже досить велика печера.
На диво, тут було сухо. Звичайно в таких печерах за вжди вогко, стіни мокрі, пісок під ногами теж, а тут — як у хаті.
Олекса викресав вогню, запалив люльку і, пихкаючи люлькою, почав придивлятися до стіни.
На уступі каменя стояла лоївка з лоєм. Він засох, але не висох весь. Олекса розім"яв і засвітив. Одразу стало веселіше.
— О, прошу розгоститиси.
Опришки скидали тертілу й мокру одежу. Олекса поліз у кут і почав швиргати звідти тріски, суччя, дрова.
— Кладіт ватру.
Ця робота всякому гуцулові мила — тож за малий час весело потріскувала ватра. Так гарно було простягнути до вогню холодну ногу, витягши її з розбухлих онуч.
Оглядали печеру при світлі. Вона була висока, й, видимо, десь там мала вихід для диму, бо він не осідав низько.
Олекса поліз у другий кут і витяг звідти бербеницю бринзи та бочівочку горілки.
Скоро закипіла вода в казаночку, всипали муки — і вивернули гарячу, запашну кулешу. А коли ще випили трохи з бочівочки — одразу якось стало спокійніше.
— Ой га! Ше нашої не конец.
Олекса заповів, що пересидять тут деякий час, поки Пшелуський заспокоїться. Побачить, що варти нічого не досягли, подумає, що Довбуш або вбитий де, або втік.
— Побігає, побігає за нами… Він і не знає, шо нас лише трохи.
ebooksa