Таємниця гірського озера

Камо обернувся, побачив натовп і гукнув:

— Куди ви?

Але його ніхто не хотів і слухати. Всіх цікавили яєчка диких птахів, про які Асмік похвалилася подругам.

Дійшовши до сарая, школярі зупинились, створивши півколо біля входу. Ті. що були позаду, ставали навшпиньки, вилазили на камені, витягували шиї, щоб побачити, що робиться.

Роботи було багато, і Камо, Армен та Асмік бачили, що їм самим так швидко не впоратись: треба було укласти яєчка в інкубатор, приготувати з сіна і соломи м’якенькі гнізда для квочок, підсипати їх…

Тут з натовпу вийшла піонервожата Аракс:

— Камо, дозволь нам, ми допомагати прийшли. Ми вирішили шефствувати над квочками…

— Шефи?.. Над нашими квочками?.. Ану, покажіть, як ви умієте шефствувати, — засміявся Камо. — Прошу.

Аракс обернулася до своїх піонерок:

— Товариші, сюди!

П’ять-шість піонерок вбігли в сарай і під керівництвом Асмік заходилися біля квочок.

Дівчатка приготували з соломи м’які гнізда, поклали в них по десять-дванадцять яєць і посадили квочок, прив’язавши їх за ноги до кілочків. Але, сполохані присутністю великої кількості людей і галасом, квочки не хотіли приступати до виконання своїх обов’язків.

— Що тут, мавпу, чи що. водять? — сердито бурчав Асатур, відганяючи дітлахів, що юрмилися біля дверей сарая. — Курей не бачили.

— Ну й дурні! — крикнув хтось із натовпу. — Хіба не шкода такі чудесні яєчка псувати? Зробили б краще яєчню.

— А що нам робити з цими яєчками, дідусю? — запитала Асмік, показуючи на кошик з відібраними яєчками неїстівних птахів— чайок, чапель.

— Ці?. Ці, я вам уже сказав, віддайте Рибтресту.

— А чи не зберегти ці яєчка? — запитав Армен. — Ми годуватимемо ними, наших пташенят, як тільки вони вилупляться.

— Армен розумніший від усіх, сказав Камо. — Сховаємо ці яєчка. Нічого кращого й придумати не можна.

…Три тижні доглядали Асмік і її подружки квочок. Три тижні Армен, користуючись акумуляторами, безперервно підгримував у інкубаторі рівномірну температуру. Три тижні дід Асатур з довгим кинджалом на поясі і руїнницею за плечима охороняв колгоспний сарай. Щоразу, помітивши Сето, дід погрожував йому:

— Ти у мене не крутись тут, лисице-злодійко, а то шкуру спущу!