— Але ходити тими місцями… — знітився дід.
— А ще вихваляєшся: «Мисливець я!» — під’юджував старого Грикор.
— Ах ти, молокосос, не встиг ще з яйця вилупитись, а старих мисливців на сміх береш? Та я одних вовків і ведмедів убив стільки, скільки в цій череді телят! Ти мені покажи ведмедя рушницю кину, з одним кинджалом на нього піду… Тут справа залежить од відваги, а там — деви… Розумієш, чортеня, деви! Їх ні силою, ні хоробрістю не подолаєш, Вистачить у тебе глузду зрозуміти це?
Як не намагалися хлопчики переконати старого, що ніяких довів нема, що все це дурні вигадки, він уперто наполягав на своєму:
— Як це девів нема? Поки ви мені не скажете, хто там стогне в Чорних скелях, не повірю, — твердив діл. Ось мисливець Каро — земля йому пухом! — спробував залізти в печеру до девів, та впав, розбився. А який сміливий був!
— Звідки ж він знав, що там так багато меду? — запитав Камо.
— Як це — звідки знав? Каро був справжній мисливець. Він по тому лише, як бджоли дзижчать, узнавав, скільки в них меду. В ДаралагезІ я знаю скелю, де є багато меду. Мені розказував один колгоспник-азербайджанець. що він піднявся на вершину скелі. Піднявся, прив"язав вірьовку до скелі і спустився по ній з вершини до печери. Тільки увійти в неї не міг — вхід був маленький і вузький. Що ж, ви гадаєте, він зробив?.. ГІорохом підірвав отвір. І знаєте, скільки він вигріб меду? Справді-таки вигріб, лопатою!.. Чотирнадцять пудів! У одної сім’ї.
— Чотирнадцять пудів? Як це, в одної сім’ї? — здивувався Грикор.
— Еге ж, чотирнадцять. Це ж вони не за один рік наносили. Хто знає, мабуть. 10–12 років збирали. Повантажив мед на осліів, привіз у село. Всі роти від здивування пороззявляли Кум Мукел сказав: «Каро, щастя твоє, що девів дома не було». Каро тільки засміявся. Другого дня він знову пішов на Чанчакар. Але нашому Каро не пощастило: деви були вдома. Розізлилися і скинули Каро в провалля — помстилися. З того часу, як він загинув, ніхто більше не наважується лазити на цю скелю. Лопата Каро так і залишилася в печері встромленою в мед — тільки держак стирчить.
Кілька хвилин усі мовчали.
— Еге, — порушуючи паузу, повторив дід, — з меду стирчить. Чанчакар — повний амбар меду. Хто знає, скільки сотень літ наповнюють його бджоли…
— Сотень літ? А хіба бджоли не старіють, не вмирають? — наївно запитала Асмік.
Дід посміхнувся:
— Цій дикій пасіці сотні літ, але бджолам не більше кількох місяців. Одні старіють і вмирають, інші, старі, рояться і відлітають гніздитися в інше місце, а у вулику завжди залишаються молоді. Коли кажуть, що бджоли рояться, це значить, що відлітають старі, залишаючи вулик молодим бджолам. Саме тому бджолина сім’я вічно молода, — закінчив дід.
— Як це? — здивувався Армен. — Чому ж кажуть, коли бджоли рояться, — «відрійок одсівається»? Що — молоді бджоли одділилися від старих і зі своєю новою маткою шукають пристанище?
Дід знову самовдоволено посміхнувся у вуси і погладив бороду:
— Гм… — буркнув він. — Ти що ж, гадаєш, всякий правду знає. Багато хто думає, що молоді бджоли з вулика відлітають, свою сім’ю заводять, як у всіх тварин: виростають діти, залишають батька-матір… Але бджола випустить а вулика своїх кволих і недосвідчених діток не виживуть вони, загинуть. Це тобі не вовченя, що знайде якесь нещасне сонне зайченятко, схопить за карк і з’їсть. Для нього це просто. У бджоли справа складніша. Бджолиній сім’ї, щоб жити, величезне будівництво потрібно розпочати. Ціле місто! Склади для меду, для квіткового пилку, приміщення для діток і різні інші… Відкрийте вулик, погляньте — місто, справжнє місто зі своїми порядками, правилами… Ну. ось тепер я вас і запитаю: кому — старим, досвідченим іти нове місто будувати чи таким, як ви, нетямущим дітям?
— Звісно, старим, — в один голос відповіли діти.
— Так… От старі добровільно і залишають молодим усе своє багатство: житло, склади воску і меду, все господарство, а самі відлітають.
— І нічого з собою не беруть? — здивувалась Асмік.
ebooksa