Таємниця гірського озера

22
18
20
22
24
26
28
30

І дід несподівано заспівав, заспівав по-курдському ту пісню, яку співала дівчина: пісню-докір старшому братові. Голос у діда був тремтячий, але співав він з великим почуттям.

— Ви цю пісню, звичайно, не зрозуміли, — промовив дід, — а перекласти дослівно мені її важко, але я вам скажу, що вона означає. «Якщо у мене нема старшого брата, — говорила в ній дівчина, — я сама, своєю кров’ю, зумію захистити свою честь…» Почувши ці тяжкі слова, старший брат скинув з голови ковпак, поклав на камінь, взяв з плеча свій лук. Почався двобій. Убив його Авдал-бек, загинув старший брат… Вирвала тоді сестра пасмо волосся з своїх кіс, поклала на тіло брата і знову заспівала пісню. В ній вона вихваляла розум і відданість брата…

— Так от, — промовив дід, — проспівала вона. Потім підняла лук і стріли брата і хотіла сама битися з Авдал-беком. Але тут кинувся до неї другий брат. Він поцілував сестру в чоло і примусив відійти. А сам гукнув ворогові: «Гей, безчесний, нашу кров ти побачив, але сестрі не бувати під твоїм нечистим дахом!» Скинув він свій ковпак, поклав на камінь, натягнув тятиву… Та Авдал-бек чудовий був стрілець, птаха у небі знаходила його стріла. Задзвеніла тятива, впав і другий брат. Вирвала ще пасмо волосся дівчина, поклала на тіло брата і знову заспівала…

Один за одним вступали в бій з Авдал-беком брати Заре, один за одним гунули, і кожного з них проводжала дівчина своєю журливою піснею. В піснях цих Заре вихваляла мужність і сміливість одного брата, ніжне серце другого, красу і стрункість третього, добру душу і велике серце четвертого…

— Коли був убитий останній, молодший брат, — говорив дід Асатур, — Заре проспівала свою останню пісню. Але в ній не було жалю, туги. Пісня була сповнена гніву, кликала до помсти…

Коли Заре проспівала, вона взяла лук і стріли братів, одягла ковпак молодшого, прикрашений шовком, і сама вийшла наперед. Якою вона була в ту хвилину красунею, гордою, гнівною! Авдал-бек сховався за камінням, але орлине око дівчини знайшло його. Знайшла його і стріла її, стріла справедливої помсти за пролиту кров братів… Зросила, наситила кров семи братів землю, і земля народила квітку — червону, як кров.

Закінчивши своє оповідання, дід Асатур знову взяв свою стареньку люльку, запалив її і довго сидів замислившись, оповитий клубками диму. Довго мовчали і діти.

Асмік утерла сльози, підвелася і, підійшовши до Камо, сказала:

— Дай я тобі на груди приколю цю квітку. Мені здається; що й ти, як джигіт, зможеш захистити свою сестру.

— Сестри у мене немає. Але якщо тебе скривдять, зумію захистити!.. — відповів Камо схвильовано.

— Ех, нема у людини навіть сестри, щоб за неї на смерть піти, душу відвести! — пожартував Грикор, хоч і в нього від хвилювання очі стали вологими.

Всі засміялися. Жарт Грикора розвіяв сум, що охопив дітей. Вони підвелися, радісно підстрибуючи, зривали квітки, продовжуючи свій шлях до підніжжя Чанчакару.

Дід прислухався до веселої розмови молоді, до жартів і згадував свою далеку юність. Дивлячись на своїх супутників, він в думках порівнював їх з квітками, що прикрашали навколишні скелі. Але вони були схожі скоріше на метеликів, що перелітали з квітки на квітку.

Сонце вже піднялось високо, і повітря сповнилось монотонним дзижчанням бджіл, стрекотом і гудінням комах.

Аромат квітів і трав п’янив і створював мрійний настрій.

Але так само десь в очеретах озера Гіллі диким голосом ревів вішап, і зникали з облич дітей веселі усмішки.

— Дідусю, на берегах Гіллі також багато квітів, але чому там вони не пахнуть так чудово і сильно? — запитали Асмік, вдихаючи аромат нарцисів, великий і пишний букет яких вона вже встигла зібрати.

— Там вогко, доню, вологи багато. Де мало вологи і багато сонця, там і трави і квіти запашніші, — пояснив дід. [Де, дочко, і тварини знають. Он там, в рівнині, повно трави, а вони так і лізуть сюди. А квіти тутешні? Мисливець Каро— земля йому пухом! — говорив, що у нас в горах є такі квіти, які настоїш, вип’єш — відразу на двадцять літ помолодшаєш. Куди там порошкам вашим! пожартував дід. — Тут усе від сонця.

І справді, на цьому схилі панувало одне могутнє південне сонце джерело всіх п’янких пахощів і милуючих погляд фарб.

Дедалі вище вгору сходили герої нашої повісті, і весь світ, здавалось їм, був сповнений квітів і метеликів.