Таємниця гірського озера

«Скільки голів у тебе, виродку людський, що в моє житло входиш?»

«Я прийшла краплину води зачерпнути для наших умираючих дітей… Дозволь, що це для тебе?» сказала Каріне. Тоді дев заклацав зубами і зареготав.

— Адже завжди, коли з людиною біда трапляється, деву радісно, — переконано додав дід.

«Ось я зараз покажу тобі воду!.. Ти мої таємниці взнати хочеш? Почекай-но, я тебе на розтерзання орлам віддам!» заревів на неї дев. І справді, взяв і повісив Каріне разом з глечиком на маківку цього дуба… Що йому, деву? Захоче— рукою небо дістане…

Жінки, які сиділи під деревом, з переляку схопили своїх дітей і, напружуючи останні сили, втекли від цього проклятого місця На дерево налетіли орли, заклювали дівчину. А глечик так і залишився, щоб люди бачили і знали, що в пекло не так просто ходити — це не в млин!..

Наївне оповідання старого викликало в дітей посмішку, а Асмік шептала схвильовано: «Яка смілива Каріне, яка добра!»

— Ні, дідусю, про пекло і говорити нічого. Яке пекло? Що ти ще вигадав? — похитав головою Армен. — По-моєму, ось як глечик потрапив на дерево… Два з половиною століття тому в нашій крайні пройшли завойовники-турки. Вони спалювали і розоряли села, і населення тікало в гори. В ті роки це дерево було Грикорового віку… ні, Асмік… Біженці, які тікали в гори, стомлювались і часто кидали свої важкі ноші. Ось і глечик цей залишила, мабуть, якась бабуся. Повісила на молоде дерево, думаючи, що, можливо, ще повернеться і візьме його. Але дуже довго сюди не поверталися люди. Дерево виростало і все вище підносило глечик. І коли люди нарешті побачили його, він був уже ні на що не придатним, а дуб — високим, як тепер.

— Так воно й було! — весело заляскала в долоні Асмік. — І дев тут ні до чого.

— Як це ні до чого? А то що? Бачиш, як він розізлився? — І Грикор, сміючись, показав на блискавицю, що спалахнула над чорними скелями.

Небо, як це часто буває в горах, враз потемнішало, скупчилися похмурі хмари, загримів грім. Ущелини гулко повторили його.

Під стрімчаками Чорних скель

Діти вийшли з-під виступу скелі, куди вони заховалися від грози. Знову все навколо дихало спокоєм, небо прояснилося, світило сонце.

З боку міжгір’я по Чорних скелях проходило кілька паралельних довгих виступів-карнизів, ніби зморшки на лобі у старого.

Показавши дідові на один такий карниз, Камо запитав:

— Дідусю, куди веде ця камінна стежечка?

— Стежечка ця посередині скелі обривається, а он над нею друга. З тієї стежечки можна побачити гніздо девів. Он де мед! — показав старий пальцем.

— Ну, тоді за мною! — скомандував Камо і легко, ніби дика коза, почав видиратися на вказану дідом стежку.

За ним — Грикор і Асмік. Позаду йшов Армен.

— Не йдіть, діти, потрапите до чортів у лапи! Що ж я батькам вашим скажу? — з переляку закричав дід і, схопившись за кинджал, побіг вперед, намагаючись зупинити їх.

— Дідусю, ти межу переступив, межу! — вдаючи переляканого, підвіз руки Грикор.