Трампус не звернув на його слова ніякої уваги і сказав:
— Я прийшов побалакати з вами.
— Вам потрібна лікарська порада? То я мушу вас записати, а ви — заплатити гроші,— засміявся Соумар. — Розказуйте, серденько, що з вами?
Трампус похитав головою:
— Я ж вам уже сказав, що прийшов заради пані Салачової. Просто хоч гвалт кричи. Стільки всяких подій, а я ніяк не можу підібрати ключа.
— Ви, певно, гадаєте знайти його в мене? — спитав Соумар. — Ключа тут ви, звичайно, не знайдете, але я прислужуся вам, як тільки зможу. Лишень боюся, що багато я не знаю. Власне, знаю зовсім мало. Візьмімо з самого початку. Вчора, приблизно о пів на десяту, я саме зібрався йти до клініки, коли сюди влетіла Ліда: «Напишіть довідку, що я не можу ввечері грати». Я міг це виконати з чистим сумлінням, бо стан її справді був кепський. Одержавши довідку, вона зажадала зробити їй підкріпну ін"єкцію. Я намішав вітаміну В і покликав сестру. Поки вони були отам за ширмою, я курив. Коли Ліда вийшла, я помітив, що вона стурбована більше, ніж у найкритичніші для неї дні.
— От ми й дійшли до суті справи, — перебив його Трампус— Ви здогадуєтесь, що її так стурбувало?
Соумар хвилю пильно дивився на співрозмовника, відтак забрав мармурову голівку, поставив її на стіл і хитнув головою:
— Напередодні ввечері я бачив її в концерті. Паленічек грав Дебюссі, і я блаженно спав. Нараз мене розбудила тиша — наді мною стояла Ліда. Сміючись, вона сказала, що це задорогий сон. Чого, мовляв, я ходжу в концерти? Щоб виспатися? «Ні,—відповів я, — того, що я старий парубок». — «Однаково, — відказала вона, — якби ви оженилися, то знов-таки мусили б ходити в концерти задля своєї дружини». Так ми розмовляли аж до кінця антракту. Я хотів одвезти її додому, але вона з кимось щезла. Вернуся до суті: учора ввечері не було помітно, що з нею щось діється. — Соумар хвилю помовчав. — Але цілком можливо, вона прокинеться ще ввечері. Може, через десять годин вона й розкаже вам, що то було.
— Це для мене трохи задовго, — з досадою мовив Трампус.
Соумар знизав плечима.
— Для мене, власне, також, але що вдієш.
— Ви не питали її, навіщо їй та ін"єкція і чому не може ввечері грати?
Соумар похитав головою:
— Не спитав, бо, крім усього іншого, вона ще й страшенно поспішала. І я, зрештою, теж.
— Гм, — буркнув Трампус, — я дізнався, що ви її особистий лікар.
Соумар кивнув головою.
— То вам не здається, що ви мали б її про це все ж таки спитати?
— Ні,—стомлено відказав Соумар і закурив сигарету, мабуть, щоб трохи підбадьорити себе. — Само собою зрозуміло, що повинен був, але все-таки не спитав.
— Чому?