Соумар мінявся на очах. Подив, тривога і, нарешті, жах відбивалися йому на виду. Професор скочив, схопив Трампуса за плече, аж тому стало боляче, і вигукнув:
— Це правда?
— Я щойно звідти.
— Але ж це жахливо! — вигукнув Соумар і знов упав у крісло. — Це просто неймовірно. Я пригадую, там справді була статуя якоїсь богині, здається, Артеміди. — Відтак вирячив на Трампуса очі і сказав: — І ви, як я тепер зрозумів, подумали, що це вчинив я?!
— Це не остаточний висновок. Однак є дві істотні деталі. Чоловік, який викопав богиню, знав, де залишають ключ од садівникового сарая. Я гадаю, що взяв він той ключ по обіді, а ви, як твердить детектив, були на віллі після обіду і знаєте, де вішають ключ, — Відтак показав Соумарові на його ноги: — Злочинець залишив біля сарая сліди. Це сліди дуже малої ноги. У вас теж, бачу, надзвичайно мала нога.
— Справді,— погодився Соумар, — з примхи природи я маю незвичайно малу, як для чоловіка, ногу, тільки боюся, що це ще не привід, аби ви мене заарештували. Хоча, — додав іронічно, — багато що свідчить проти мене. Я ладен заприсягтися: про цю таємничу аферу не знаю анічогісінько! Крім того, маю незаперечне алібі… Подзвоніть лишень до помешкання начальника відділу Направіла з міністерства внутрішніх справ. Спитайте, кого кликали о третій годині ранку до хворої пані Направілової. Спитайте також, чи правда, що нещасний, невиспаний Соумар був у них приблизно від чверть на четверту і майже до пів на шосту. Відтак покличте детектива із прохідної й запитайте його, чи правда, що я з ним розмовляв отут сьогодні вранці приблизно о третій годині. А з"ясувавши все це, згадайте ласкаво, о котрій годині ви підняли нещасного Соумара, не гідного свого одіозного імені, з постелі, аби наказати йому пильнувати Ліду, як зіницю власного ока. (Хоча дозволю собі зауважити, що про свою зіницю я взагалі не дбаю). Якщо ви пам"ятаєте, було це десь перед сьомою. Отже, різниця становить приблизно двадцять п"ять хвилин, а цього мені, мабуть, не вистачило б доїхати до Вінічних гір і зробити там маніпуляції, котрі вимагають, певно, більшого часу. — Соумар перевів дух і провадив — Нещасному, невиспаному Соумарові потрібен був той час, аби, клюючи носом над кермом, добутися, нарешті, до постелі. І потім спитайте на прохідній, коли я прийшов до лікарні сьогодні вранці. Вам скажуть: о чверть на восьму. До цього пояснення: після розмови з вами я вже не міг заснути і тому вирішив, що краще поїхати сюди. Усе це ви можете перевірити з цілковитою точністю, і тоді, мабуть, вам стане соромно, що ви могли мене запідозрити.
— Я вас не підозрюю, — ніяково відказав Трампус, — тільки з обов"язку перевірив деякі неясні моменти.
Соумар подивився на годинник.
— Гадаю, ви уже все перевірили, — мовив іронічно. — А тепер мені треба до клініки. Після того, що ви мені наговорили тут про Ліду, ох, і наставлю ж я діагнозів! Хоч би холери не виявити…
— Іще слово, — сказав Трампус. — Ви не були сьогодні вранці на віллі, але хтось там був. Той «хтось» знає, де висить ключ од сарая, і взагалі складається враження, що він у домі знає геть усе. Ви мені самі сказали, що належите до найближчих друзів пані Салачової. Чи не пригадаєте, хто ще знає все це, крім вас?
Соумар похитав головою.
— Чому ви не хочете мені цього сказати?
— З тієї простої причини, що я такої людини не знаю, — відповів Соумар не вагаючись. — Ходить нас до неї п"ятеро чи шестеро, це і є, можна сказати, її найтісніше коло. З них тільки я захоплююся садівництвом. Проте Ліда може мати іншого приятеля або інших приятелів, про яких мені не відомо, і хтось із них може поратися в неї в саду й знати геть усе.
Тої хвилини у двері постукали, і до приймальні ввійшла молода жінка, струнка, з природним золотавим волоссям, дуже вродлива. Одягнена вона була так, як одягаються в санаторії офіціантки: коротка чорна сатинова сукня, білий фартушок, на голові чепчик. Усміхнулася, поставила на стіл тацю і сказала приємним меццо-сопрано:
— Другий сніданок для пана професора.
Потім знову чарівно всміхнулася обом і пішла. В дверях майнули її повні гарні ноги.
— Новенька, — сказав Соумар, — я ще її не бачив. А втім, тут весь час нові люди. Скажіть мені, Трампусе, коли людство нарешті вгамується? — Не чекаючи відповіді, механічним рухом узяв з таці рогалик, одламав шматочок і поклав у рот. Було видно, що він вдячний за цю турботу про його особу. Відтак узяв виделкою трохи плову і проковтнув. Ще взяв плову, шматочок рогалика, тоді запив це кавою і вельми бадьоро підвівся:
— То я можу іти?
— Ще одне слово, — пробурмотів Трампус. — Яка нога в колишнього чоловіка пані Салачової?
Соумар, котрий уже стояв біля вішалки, здивовано зиркнув на Трампуса й засміявся.