— А ви спробуйте делікатно, — заперечив той. — Якщо треба, поговоріть з нею відверто.
— Санкціонуєте? — посміхнувся Яновський не без іронії.
— Санкціонуємо, — не сприйняв іронії Горожанин. — Якщо хочете, я б зараз самого чорта лисого підпряг, аби нарешті розплутати цей клубок.
— Єдине, що мене тривожить: Наталя може сприйняти все це як прояв моїх ревнощів.
— Наскільки нам відомо, вона дуже розумна жінка й, сподіваюсь, зрозуміє вас. Але справді дружину не варто було б чіпати… Щось тут… — Горожанин клацнув пальцями, — проте сподіваюсь, ви зумієте знайти форму…
— Спробую… — ухилився від прямої відповіді Олег Данилович. — Та маю надійніше джерело інформації.
— Невже?.. — пожвавішав Горожанин. — Якщо не секрет?..
— Який же секрет? Рідна теща… Серафима Володимирівна — кладезь не лише суто житейської мудрості, а й неоціненне джерело інформації. Вона пам’ятає в деталях усе, що відбулося в її юності. А якщо додати ще Берту Абрамівну, то цьому тандемові, на моє глибоке переконання, не може протистояти ніщо.
Горожанин подивився на Яновського співчутливо.
— А ваша рідна теща, здається, вже встигла залити вам сала за шкіру…
— Вона вжила всіх заходів, щоб зіпсувати життя нам з Наталею. Але найгірше, сподіваюсь, позаду. Як бачите, тримаюся…
— Нехай вам щастить на цьому тернистому шляху, — щиро побажав Горожанин.
Скориставшись з того, що увечері Наталя читала лекції на курсах, Олег Данилович поставив чайник і запросив тещу на склянку чаю. Серафима Володимирівна лежала на канапі, запнувшись картатим шотландським пледом. На цій канапі вона проводила мало не півжиття, оббивка на ній протерлася й де-не-де визирали іржаві пружини. Колись Олег Данилович запропонував перетягнути канапу, та на перешкоді став новий матеріал для оббивки. Один був дуже темний, другий, навпаки, дратував око свіжістю барв, задовольнити тещині смаки, як справедливо підозрював Олег Данилович, взагалі було неможливо — отже, на канапу постелили стару ватяну ковдру й тим вичерпали проблему.
Серафима Володимирівна, побачивши зятя, заворушилася, пружини голосно зарипіли, й теща перепитала:
— Ви щось казали про чай?
— Я заварю справжній китайський.
— Де ви дістали китайський?
Олега Даниловича завжди дратувала ця тещина доскіпливість, однак сьогодні він витримав би й більше.
— Крім того, — ухилився від прямої відповіді, — маю свіже печиво: судячи з реклами, виготовлене за довоєнними рецептами.
— Цікаво, — пожвавішала теща, — колись на Фундуклеївській у кав’ярні Іконопуло подавали справді неповторне печиво — тануло в роті…
ebooksa