Олег Данилович прочитав і підвів очі на Горожанина.
— Вельми секретні речі, — сказав.
— Частина мобілізаційного плану Київського військового округу. І ці папери були передані за кордон.
— Хочете сказати?..
— Так, шпигунство.
— Наскільки я розумію, цією інформацією оперує обмежене коло осіб.
— Так.
— І все ж документ потрапив за кордон…
— Є неспростовні докази, що Олекса Васильович Яковлєв доклав до цього руку.
— Ось воно що! — нарешті збагнув Олег Данилович. — Але ж звичайний викладач школи військових курсантів не міг мати доступ до таких документів.
— Не міг. Отут і заковика. Вину самого Яковлєва доведено, він очолює один з молодіжних контрреволюційних осередків у Києві, але хто передав йому найсекретніші документи? Розумієте, зрадник сидить у самому військовому окрузі! І ми не знаємо, коли й кому він передасть наступну інформацію.
Олег Данилович посміхнувся:
— Але ж ви не випустите Яковлєва із свого поля зору…
— Звичайно. Проте він, можливо, не має безпосередніх контактів із шпигуном, гадаю, у них все передбачене, існує кілька ланок ланцюга, ухопитися за кінець важко, а в нас нема часу: не можемо допустити, щоб військові таємниці ставали відомі ворогу.
— Не можемо, — погодився Яновський і раптом збагнув, що ця коротка репліка уже ніби засвідчила його згоду допомогти ДПУ.
Горожанин примружився, заховавши очі, й запитав:
— Сподіваюсь, тепер ви остаточно зрозуміли мене.
— Але що я можу? — розвів руки Олег Данилович. — Я знаю Яковлєва менше, ніж ви.
— Проте значно краще знає його ваша дружина.
Олег Данилович зіщулився: кого-кого, а Наталю не хотів вплутувати в цю історію. Так і сказав Горожанину.