— Чому б і ні?
— Справді, чому б і ні? — подивувався з своєї нетямущості Олег Данилович. — Якщо є талант!..
— Чого-чого, а таланту Олексі вистачає! — заявила Серафима Володимирівна безапеляційно.
— Але ж літературний хист проявився в нього недавно. Колись ви казали, що він хотів зробити військову кар’єру й закінчив школу прапорщиків.
— Епізод… — Зневажливо закопилила губу теща. — Йшла війна, і треба було якось прилаштуватися…
— Пам’ятаєте, — втрутилася Берта Абрамівна, — хлопчик розповідав про піхотний полк, як про суцільний кошмар. Мій племінник також закінчив школу прапорщиків, то він уже через півроку став підпоручником, і я сподівалася…
Розповіді про родичів Берти Абрамівни завжди були довгими й насиченими подробицями, і Олег Данилович не дозволив завести розмову в глухий кут.
— І як же вдалося Яковлєву звільнитися з військової служби? — запитав. — Бо ви розповідали: повернувся в Київ і працював у театрі “Летюча миша”.
— Бідний хлопчик захворів, — скрушно пояснила Серафима Володимирівна, — і його відпустили з армії. Тоді він і познайомився з Наталею, але до Києва прийшли денікінці, і Яковлєв з театром змушений був податися до Одеси. Олекса розповідав, що театр там розвалився, й він, розумієте, він сам створив новий театр — “Червоний факел”. Тільки назва — фі, чому все тепер червоне?
— Але ж факел справді палає червоним полум’ям.
— Скоріше, жовтим.
— Жовтий факел — не звучить, — зауважила Берта Абрамівна. — Тепер — все червоне, кажуть, у Києві створено артіль “Червоний трунар”.
— Не дивуюся, — покривилася Серафима Володимирівна. — У так званих трудящих завжди пробуджується тяжіння до красивого. Але красиве вони розуміють по-своєму, смаки невиховані і невипещені, ось і з’являються різні революційні художники та поети. Чули про якогось Маяковського? Одна назва чого варта — “Облако в штанах”! Скандал, я давно не чула такого… Жахливо!
— Колись був Пушкін, однак він тепер став дворянським поетом, — ствердила Берта Абрамівна. — Мій Файнштейн не був дворянином, але любив читати Пушкіна. Ще більше він любив рахувати гроші, бо в Азовському банку, де він був членом правління…
“Зараз або ніколи”, — подумав Олег Данилович, бо спогади Берти Абрамівни про улюбленого чоловіка, який, за її ж підрахунками, мав не менше десяти коханок, могли бути безкінечними.
— Не думаю, що Олекса Яковлєв наслідував Маяковського, — перервав Берту Абрамівну досить неввічливо.
— Не кажіть, — не образилась та. — Він читав нам уривки зі своєї драми “Гедзь”, і там було щось таке, — поворушила пучками, — незрозуміле й модерне, зовсім не схоже на роман Войнич.
— А тепер, виявляється, сам написав драму, — підхопила Серафима Володимирівна. — Послухати б… Я завжди вірила в Олексину геніальність… — Вона кинула зневажливий погляд на зятя, та Олег Данилович не образився і сказав:
— Чесно кажучи, мене іноді тягне до богеми. Щось таке пробуджується в душі…
— У вас? — щиро здивувалась теща. — У вашій пролетарській душі?
ebooksa