36
Грунтенко покликав до себе Чмеля, замкнув двері, сів сам, вказав Микиті на лавку під стіною й мовив:
— Я покликав тебе, бо знаю: маєш кебету в голові й можеш тверезо оцінити ситуацію.
Чміль про всяк випадок нерозуміюче покліпав очима й віддано втупився в Грунтенка.
— Слухаю вас, Володимире Антоновичу.
— Це я тебе слухаю, Микито. Як думаєш учинити?
Чміль знову покліпав очима, розмірковуючи. Недаремно кажуть: слово — не горобець, випустиш — не спіймаєш. Краще мовчати, хай балакає начальство, на те воно й начальство, аби говорити й давати вказівки, а наше діло теляче — виконувати.
— Не розумію вас, пане отамане, — мовив. — Що вчинити? Бо ми — як усі. Що накажуть пани отамани, те й вчинимо.
У загоні Грунтенка, як і Длугопольського, також величали отаманом, підкреслюючи повагу до нього, а також враховуючи реальний стан справ.
— Добре, Микито, — сказав Грунтенко, — розмова в нас має бути відвертою, бо потребую помічника, а на тебе можна покластися.
— Можна, — ствердив Чміль і посміхнувся сонячно, — а ви за мною, пане отамане, будете як за кам’яною стіною.
— Як ти оцінюєш наше тутешнє становище?
— Тобто загону?
— Звичайно.
— Непогано. Оце завтра підемо на Коростень, там з’єднаємось з іншими, піднімемо повстання, і червоним більшовичкам одна дорога — геть з України!
— Правильно кажеш, — схвалив Володимир Антонович, — як на мітингу. Душа не нарадується.
— Бо так воно і є! — вигукнув Чміль.
— Брешеш, Микито, і сам знаєш це.
— Їй-бо… — Чміль підніс руку, щоб перехреститися, та Грунтенко зупинив його:
— Скоро нам кінець, Микито. Що наша сотня? Краплина в морі, й наші наскоки для совдепів як комарині укуси.
ebooksa