Тремтячими руками Фрося розгорнула згорток, золото задзеленчало й засвітилося в її долонях, вона накинула згарду на шию, на запрану бавовняну сукенку, й дивно — згарда заграла і на ній, не на синьому оксамиті, як уявлялося, а на дешевенькому ситці — все одно вона робила Фросю королевою.
Гольдройз подивився на Фросю уважно й схвально нахилив голову.
— Чудо! — мовив. — Кажу щиро, бачив й краще на Рахілі, але щоби так!.. Корову й діаманти не прикрасять, а тебе!.. — Він поцокав язиком, що, напевно, означало найвищу ступінь захоплення.
Фрося перебрала пучками монети на грудях, вони задзвонили, мов дзвіночки, і Фрося згадала свій недавній сон, коли лежала на галявині, вкритій синіми дзвіночками, а потім літала, чуючи їхню неземну музику. От і зараз згарда видзвонювала щастя й радість, та раптом Фрося уявила себе в ній у гарнізонному клубі, серед дружин червоних командирів, побачила їхні здивовані, обурені й навіть люті погляди — згарда перестала дзвонити, на очах зблякла, й Фрося без жалю зняла її. Загорнула в ганчірку й поклала на місце.
— Не візьмеш? — здивувався Гольдройз.
— Ні.
— Чому?
Що могла пояснити йому Фрося? Либонь, Гольдройз не збагне, що в неї почалося зовсім нове життя, де золоту взагалі нема місця, про нього не думають і не мріють, для Сергія та його товаришів воно ніби й не існує, отже, для неї, Фросі, також.
— Не можу, — тільки й відповіла.
Проте Гольдройз здогадався сам:
— Не обов’язково всім показувати. А може, взагалі настануть часи, коли й твій червоний командир усвідомить ціну золота. Якщо ми його до того часу не зничтожимо!
Фрося подумала: тепер Сергія можна знищити хіба що разом з нею. Так і сказала Гольдройзові.
— Дурне дівча, — гмикнув той, — бери, запас кишені не обтяжить. Заховай, кажу, не заіржавіє… Золото ніколи не іржавіє, воно вічне.
— Вічне лише кохання! — упевнено сказала Фрося й зашарілася. Невже бовкнула дурницю?
Йона Янкелевич знову витягнув згарду із скрині, підважив її на руці.
— Ой-вей, — вигукнув раптом зовсім по-єврейському, — і що та Совпедія наробила? Усе міг уявити, але щоб від золота відмовлялися!..
— Не міряйте всіх своєю міркою.
— Хочеш сказати — єврейською? — це образився Йона Янкелевич. — Проте це не так уже й погано: єврейською. Бо справжній єврей завжди знає ціну золоту, отак, як я. Бо є євреї, а є й жиди. Це я точно тобі кажу, й жидів зараз, на жаль, значно більше. От у нашому Бердичеві довкруж, куди не глянь, жидівська босота: кравці, шевці, бляхарі, мулярі, кого тільки нема, усі метушаться, усі хочуть їсти, дітей понароджували, а прогодувати не можуть — тьху… Вони того золота й не бачили, та й не побачать. А справжній єврей копійку до копійки складає — уже й червінець, а з золотого червінця усе й починається. Хто може з одного червінця зробити два, той уже не жид, а єврей, і хвала йому та слава. То не береш? — підніс полотняний згорток до самісінького Фросиного носа.
— Ні… — Фросі захотілося заплакати.
— Й не треба! — Гольдройз недбало кинув згорток у шухлядку. Кришка скрині впала, Йона Янкелевич важко підняв скриню і поніс її до дверей.
ebooksa