— А я гадав: ти мене зараз стрелиш… — У батька затремтіли губи. — Й так мені стало легко…
Фрося носком туфлі відкинула наган у куток кімнати. Знову стала твердою, й метал прозвучав у її голосі:
— Не заважайте мені, тату!
— Я заважаю вже тим, що існую?
— Так.
— Хочеш, аби зник?
— Хочу, тату. Гроші у вас є, купіть у когось паспорт і живіть собі… Десь далі…
— І я не бачитиму тебе?
— Так треба, тату.
— А я гадав: будеш утіхою на старість…
— Розійшлися наші шляхи.
— Розійшлися, — погодився Іван Іванович. — Круто розійшлися, гірше не вигадаєш.
— То як?
— Гаразд, дочко. Хай буде по-твоєму. — Подумав і додав: — Тітка Горпина знатиме, де я, то в разі чого…
— Ні, тату, — жорстко заперечила Фрося, — забудьте про мене.
— Я сказав, а вчиняй, як знаєш. — Батько ступив до Фросі, взяв кошик. — Чекай, дочко, покладу дещо, не повертатися ж з порожнім…
Він приніс кошик, повний рум’яних яблук, поставив до Фросиних ніг, перехрестив її і поцілував, але до хвіртки не довів, стояв на ганку й чекав, чи озирнеться. Фрося якось відчула це батькове чекання, озирнулася у хвіртці й навіть посміхнулася на прощання.
Удома вона висипала яблука на стіл н нараз побачила серед них згорток. Одразу здогадалася, що в ньому, та розгорнула й довго тримала на долоні важку, навіть обтяжливу згарду. Посміхнулася й заховала її на дно скрині.
40
— Підводьтеся, пане осавуле, отаман кличуть!
ebooksa