Вовк розплющив очі й, побачивши літнього й сивого отаманового ординарця, пробуркотів:
— Не розвиднілося ще… Нема тобі спокою ні вдень, ні вночі… — Пружно підхопився з ліжка й запитав: — Що трапилося?
— Не відаю, пане осавуло, та отаман вельми розгніваний.
“Невже?.. — майнула думка. — Невже хтось побачив мої мандри на хутір? Однак навряд чи отаман в такому разі прислав би за мною цього недотепу. Кількох хлопців, аби схопили й доставили перед очі…”
Длугопольський нервово походжав по освітленій гасовою лампою кімнаті.
— Що ви робили вночі, осауле? — запитав різко.
— Розставив пости і з вашого дозволу спав. Бо сьогодні передбачається важкий перехід, самі казали…
— Де казна? — раптом мало не загорлав Длугопольський. — І де Володимир Антонович? Я посилав до нього — кажуть, вночі подався кудись на бричці…
— Казна?.. — розгублено перепитав Вовк, бо її зникнення справді було несподіванкою.
— Скриня з паперами та грішми… — уточнив отаман.
— Однак вона ж охороняється!
— Володимир Антонович порадив поставити біля неї на варту Чмеля. І ось — ні Чмеля, ні Грунтенка, ні скрині…
— Вважаєте?..
— Я поки що нічого не вважаю. Є наказ: нікого не випускати з села. А це ж не голка — двоє на тачанці…
— Вартові були вчасно розставлені і одержали точні інструкції.
— Негайно перевірте пости, осавуле. Візьміть двох козаків і, прошу вас, швидко.
На першому посту біля ставу хлопці вже прокинулися — вони здалеку почули кроки й не підпустили Вовка, поки не почули пароль. Але Петро знав, як міцно вони спали, й був переконаний, що саме цим шляхом втекли Грунтенко з Микитою. Зрештою, втекли, то й втекли, якби награбоване повернулося за адресою, а Грунтенко з Чмелем постали перед трибуналом, та що вдієш? Головна мета — знищення банди, а ті двоє, можливо, далеко й не втечуть…
Коли Вовк доповів отаманові, що жодний з постів не помітив тачанки, Длугопольський розлютився:
— Розстріляти негідників! — вигукнув, але одразу охолов: — Бачите, осавуле, з ким доводиться мати справу!
Вовк краще за нього знав це, та сказав:
ebooksa