Останній заколот

— Хто?

— Ви Семен Никончук?

— Ну, я…

— Від Харитона Симиренка.

Чоловік не здивувався і не затурбувався. Пропустив Петра до хати, запалив свічку, підніс її в руці, розглядаючи прибульця, й запитав:

— Що передав мені Харитон Симиренко?

— Картопля в нього вродила й можете приїхати.

— Власної нема куди подіти, — одповів Никончук і подав Петрові руку. — Сідайте, товаришу, зачекався я вас.

— Завтра, — відповів Вовк, — завтра кінчатимемо з бандою.

— Е-е, — сказав Никончук із сумнівом, — у Длугопольського якесь собаче відчуття небезпеки. Двічі я скакав у Бердичів і двічі приводив у Трощу полк — обидва рази невдало. Востаннє два тижні тому: запізнилися лише на півтори години…

— Усе значно простіше, — пояснив Вовк. — Длугопольський своєчасно дізнавався про маневри нашої кінноти і вживав заходів.

— І ти, товаришу, певен, що завтра не дізнається?

— На всі сто.

— Чому?

— Бо полк піде не до Трощі, а напереріз отаманові. І ніхто, крім командира полку й комісара, не знатиме маршруту. Ну, ще ми з тобою, товаришу Никончук.

— Кажи, товаришу… Не цікавлюся, як звешся, не моя це справа, але кажи все, що потрібно. Передам в акураті.

— Запам’ятовуй, товаришу Никончук, — Петро почав повільно, мов диктував учням: — Банда отамана Длугопольського виходить із Трощі завтра у першій половині дня, приблизно о десятій годині. Маршрут через Довбиш на річку Іршу. Чекати банду слід за три кілометри перед селом Володарськ-Волинський. Там ліс, я виїду вперед з кінним патрулем, і, якщо зможу, подам сигнал. Передаси комполку товаришеві Вариводі: нехай один з ескадронів полишить у засідці, аби пропустив Длугопольського на Володарськ-Волинський і перерізав йому шлях до відступу. Отаманові нікуди буде подітися: праворуч Ірша, а береги там болотисті, на лівому фланзі відкрите місце — там можна десь у вибалку поставити кулемет. Від села вдарить полк, а ескадрон в тилу: амба отаманові і всій його банді, хватить їм гуляти!

— Давно хватить, — відгукнувся Никончук. — То я пішов сідлати коня.

— Усе запам’ятав?

— Усе точно, слухай… — І Никончук майже слово в слово переповів сказане Вовком.