— Так, так… Звичайно, в Миколи Платоновича світла голова, до того ж я чув, що він брав участь у створенні за кордоном якоїсь антисовдепівської організації.
— Усі емігрантські організації не визнають більшовиків, — ствердив Костянтин Прокопович. — Та й не тільки емігрантські. Вакар вийшов на мене через Чебакова.
— Що за один?
— Невже не знаєш? Колишній царський товариш прокурора. Давав санкцію на мій арешт.
— Давні знайомі? — Іронічно посміхнувся Микола Прокопович. — І ти не затаїв зла на нього?
— Як і він на мене. Керенський призначив Чебакова прокурором Київської судової палати, а втім, ти міг і не знати його — для тебе Чебаков був тоді дрібнотою. Тепер радслужбовець: десь у губернському бюро по денаціоналізації майна.
— Більшовики пішли на денаціоналізацію? — щиро здивувався Микола Прокопович. — Світ перевернувся!
— Але ж виключно дрібного майна, — уточнив Костянтин. — У зв’язку з непом. І на цьому можна добре погріти руки. У Чебакова нюх, завжди знав, що й де погано лежить.
— Колись він добряче залив тобі сала за шкуру? — Пильно зиркнув на Костю брат.
— Було, та загуло, — відповів той безжурно. — Коротше, Вакар запропонував Чебакову зібрати кілька надійних осіб — приїхав з якимись пропозиціями й хоче радитися з нами.
Микола Прокопович знову поплямкав губами, обмірковуючи почуте. Запитав:
— Як вважаєш, слід погодитися?
— Чим ризикуємо?
— Як чим? Невже не розумієш: людина нелегально перетинає кордон, збирає в Києві однодумців… Напевно, Вакар не погоджував з чекістами проведення цих зборів і не відвідував губвиконком…
— Йдеться не про мітинг, а про зустріч у вузькому колі надійних людей. За умов суворої конспірації.
— Так-то воно так… Одначе газети читаєш і знаєш, чим це може скінчитися? Он українці як пролетіли! Спочатку Цупком погорів, а потім Козача рада…
— Але ж і ми — Василенки… — реготнув Костянтин. — І ніщо українське нам не чуже.
— Ні ти, ні я ніколи не були націоналістами.
— Може, це якийсь дідько був міністром у Скоропадського?
— Облиш, наче не знаєш, хто насправді був господарем!