— Важко, — аж сплеснула руками Василина Петрівна. — Ой важко, три десятини спробуй без чоловіка обробити, ми й так уже одну під пар пустили, але ж дві пшеницею засіяли. Слава богу, знайшлися добрі люди, допомогли зорати й зерно кинути, бо ми з Зіною не зовсім призвичаєні…
“Нічого, призвичаїтесь, — не без злостивості подумав Вовк, — наймитів тепер нема, попотійте на землі самі”.
Але те, що почув, перекреслило його сподівання.
Зіна закотила очі вгору й сказала:
— Знайшли, мамо, добрих людей! Просто в сусідів тягла нема, а в нас воли й коняка, от і зорали волами собі й нам, чи не справедливо?
Вовк ухилився від відповіді — й тут викрутились, куркулі кляті, й куди дивиться сільрада? Відрізав шмат сала й, захрумкотівши цибулиною, запитав:
— Як тепер на селі? Лишилися наші люди?
Зіна перезирнулася з матір’ю, видно, вони без слів зрозуміли одна одну, бо Василина Петрівна відповіла категорично:
— Не знайдете… Наші люди після арештів перестрашені, а голота голову підняла. Навіть ті, що до нас хилилися, навряд чи підтримають.
— Чому?
— Я ж кажу: перестрашені. Кому за грати хочеться? А то й до стінки!..
— Так уже й до стінки!.. Самі ж говорили, Григора Васильовича фактично лише на рік засудили
— Таж у пас зброї не знайшли… Просто він у Якубовича в списках був, тому й вирок пом’якшили. А тим, хто зброю ховав, п’ять, а то й сім років дали.
— Не вірю, щоб у вас “гвинта” не знайшлося. Зіна знову перезирнулася з матір’ю.
— Ховати треба вміти, — пояснила. — Батько повернуться — ой як згодиться, — Вона сіла на стіл навпроти Петра, втупилася в нього немигаючима очима з світлими мерехтливими іскринками від лампи. Запитала: — А ви, прапорщику, що учините? До червоних, чи як?
— Самі знаєте, червоні мене не помилують. А до стінки добровільно не хочеться.
— То що робитимете?
Зіна сама наводила Вовка на потрібну розмову, й він негайно скористався з цього.
— Усіх нас більшовики не заарештують, — сказав упевнено. — З тою Козачою радою, видно, промашка вийшла, ну, тепер наші люди, може, й справді перелякані, та оговтаються, скоро оговтаються, бо хіба можна з голотою в одному гурті йти?
— І я так кажу! — Вогники в Зіниних очах спалахнули яскравіше. — Та мама не хочуть вірити. Нічого, батько повернуться, напоумлять!
ebooksa