Яковлєв почервонів так, що кров мало не бризнула з його повних щік.
— Ви ще пошкодуєте! — Стрімко підвівся і пішов алеєю, не озираючись.
Олег Данилович посидів ще трохи. Роздратування, яко викликала ця скороминуща й до деякої міри безглузда розмова, поступово вляглося, проте неприємний осад лишився, і він попрямував додому, вирішивши не розповідати про Яковлєва Наталі: жінки легко ранимі, то для чого я? їм ускладнювати й так непросте життя?
Яковлєв проминув Марийський палац, сів на лавицю й глибоко зітхнув, знімаючи нервове напруження. Поморщився й пошепки вилаявся: так не можна — повівся, як хлопчина, емоції переважили, ще б трохи — й міг би побитися з цим Яновським.
Зрештою, було б з-за чого, битися: просто уражене самолюбство, ніякого великого кохання до Наталі, що він його демонстрував допіру, вже давно нема. Звичайно, було колись юнацьке почуття, ну, присягався у вічнім коханні, проте в кого не було цього? Не можна вибухати через якесь вродливе дівчисько, що вийшло заміж за іншого. Скільки було в нього у “Червоному факелі” вродливіших дівчат, які прагнули одержати головні ролі!..
Отже, вирішив, він не мас права дозволяти собі такі ексцеси, особливо тепер, коли очолив хоча й не дуже велику, та все ж авторитетну групу по боротьбі з совдепами. Витримка й ще раз витримка…
Олекса спробував дихати рівно, й це йому вдалося, але знову згадав примружені іронічні очі полковника, її лють закипіла в ньому. Можна давати: найурочистіші обіцянки тримати себе в руках, однак терпіти приниження?!
Яковлєв потер пучками скроні, знову спробував заспокоїтись, та нараз збагнув, що ці наступи люті переслідуватимуть його завжди, і єдиний вихід — помститися. Ясно: полковник Яновський зрадник, а зрадників знищують. Та чи зможе він справді знищити його?
Яковлєв подумав: найкраще було б перестріти цього вискочня десь у безлюдному місці, на Аскольдовій могилі чи на дніпрових схилах біля Лаври, вихопити пістолет і побачити переляк на самовпевпеній пиці, потім всадити йому в серце кулю, ні, для гарантії дві кулі, схилитися над тілом, копнути носком черевика в груди — так робив у “Червоному факелі” актор Шамардін, бездарний актор, який чомусь подобався глядачам…
Проте, вирішив Яковлєв, для чого вбивати самому? Самому небезпечно, треба доручити акцію Єдиневському, той військовий, служить у Київському округу, йому й карти в руки.
Проте Єдиневський не може ризикувати, він постачає Центр дії важливими військовими документами, котрим, певно, нема ціни, і за які, казав Вакар, польська та французька розвідки заплатять чималі гроші.
Яковлєв згадав Вакара і одразу забув про Яновського. У серце вжалила заздрість, ні, мабуть, не заздрість, бо він ніколи не заздрив Миколі, навпаки, коли вони ще вчилися в одній гімназії, дивився на Бакара згори вниз, та й взагалі, яке могло бути порівняння? Він уже тоді почав писати п’єси, вчитель словесності хвалив, гімназистки надсилали йому любовні записки, а Микола Вакар, низенький, непоказний, довгоносий і миршавий, навіть не потрапив до його гімназійного оточення…
То чого заздрити?
Не заздрість, а ревнощі, нарешті збагнув Яковлєв. Справді, цей гостроносий Вакар живе в самому Парижі, приїхав звідти, аби створити в Києві цілу підпільну організацію, натякав, що залучив до неї навіть відомих професорів — і це ж треба, таке недолуге, а зумів підім’яти під себе навіть професуру.
Проте що ж тут дивного, одразу позадкував Яковлєв. Багато професорів зараз настроєні проти більшовиків, їм дай не тільки Бакара, а й ще миршавішого, підуть за будь-яким, а Колюня Вакар зробився Миколою Платоновичем. За ним стоїть сам могутній Карташов з компанією — кадети…
А кадети — це партія, звичайно, партія пошарпана, але зуміла зберегти центр у Парижі, поновлює свої організації в Совдепії, щоправда, під іншими гаслами, та кадетський присмак все ж відчувається у всьому.
Це пусте, що Вакар рекламує Центр дії як організацію міжпартійну, — візьмуть владу, тут усе й проявиться, як на лакмусовому папірці, нікуди вони не подінуться від кадетської програми.
Але хто сказав, що вона неприйнятна?
Чудові ідеї, далекоглядні гасла, й тільки запеклі соціалісти й відірвані від життя ідеалісти заперечували їх. Тепер схаменулися, тепер кадети навіть для меншовиків чи лівих есерів свої, тепер збагнули, що кадети — мрія, цукор, мармелад чи навіть халва, їж і облизуйся…
Вакар казав, що зв’язку з кадетами шукає сам Петлюра, який колись не терпів і духу кадетського.
ebooksa