Длугопольський начувся про краснопільського голову: подейкували, що колись до містечка увірвався сам отаман Орлик, сталося це, здасться, минулої осені, то голова встиг організувати самооборону, з кількома червоними активістами видерся на церковну дзвіницю й відбивався з кулемета, поки не прийшла допомога.
“Вушлий голова, і його слід було б злапати”, — злостиво подумав Длугопольський і підкликав Чмеля.
— Візьми, Микито, двох хлопців, — наказав, — проскоч до центру, глянь, чи все спокійно. Тільки обережно, прошу тебе, аби не сполохати, щоб наскочили ми зненацька, бо голова тут, кажуть, дуже розумний, кулемета має і може з нього побавитися. А ви за церквою жовтий паркан побачите і в тій садибі господаря потривожте. Скажіть, Семена Калістратовича отаман просить — із ним сюди.
— Щоб він нам усіх червоних товаришечків на долоні підніс, — зрадів Чміль. — Правильно міркуєш, отамане, спочатку справді обережно, а вже потім можна й погаласувати.
— Можна… — Махнув рукою Длугопольський і озирнувся на Грунтенка: мовляв, яскрава ілюстрація до нашої суперечки — спробуй утримати хлопців, коли у них проти червоних руки сверблять…
По дорозі до церкви Чміль зустрів кількох чоловіків — вони шанобливо відступали до парканів, один навіть стягнув з голови кашкета, видно, прийнявши Микиту за якесь начальство, і Чміль у відповідь вишкірився й приклав два пальці до козирка, як і належить повітовому комісару.
Жовтий паркан вони побачили здалеку — Микита подав знак хлопцям не злазити з коней, сам югнув у хвіртку й трохи не налетів на чоловіка у спідній сорочці й галошах на босу ногу.
— Семене Калістратовичу? — поцікавився Чміль. Навіть у сутінках він помітив переляк на господаревому обличчі — либонь, той справді прийняв його за якогось повітового комісара — і поспішив заспокоїти: — Не турбуйтеся, Семене Калістратовичу, ми від отамана Длугопольського.
Господар покліпав очима: видно, не одразу збагнув, що за людина стоїть перед ним, нарешті дрібно перехрестився:
— Слава тобі, господи, — прошепотів, — а я вже гадав: по мою душу…
— По вашу… — ствердив Чміль. — Отаман просили, аби ви вийшли до нього. Порадитися вони хочуть, кого раніше в містечку злапати, щоб не втекли або, ще гірше, не зустріли кулеметом…
— Це ми зараз, — заметушився господар. — Це ми швидко… Радість яка, господи, почув ти наші молитви! — Він метнувся до ганку й з’явився через кілька хвилин одягнутий і взутий.
Длугопольський зліз з коня і обійнявся з Семеном Калістратовичем. Зналися давно, коли отаман ще й гадки не мав, куди заведуть його життєві манівці, вчився у гімназії і мешкав з батьком. Той тримав у Житомирі заїжджий двір, на воротах якого самодіяльний художник на замовлення господаря вивів ядучою оранжевою фарбою: “Готеля тута”. Побачивши цей неоковирний напис, гімназист Микола схопився за голову, та батько лише посміявся з нього: то нічого, що не дуже грамотно, зате зрозуміло й далеко видно, а реклама в комерції ніколи де завадить.
Семен Калістратович, наїжджаючи до Житомира, зупинявся тільки в Длугопольських — про нього й згадав Микола Костянтинович, коли довелося тікати від Котовського: знайшов тимчасовий притулок саме в Краснопіллі.
— Зачекалися, — радісно й збуджено мовив Семен Калістратович. — А я вже гадав, що ви, шановний, забули про нас.
— Старі хліб-сіль ніколи не забуваються, — упевнено заявив Длугопольський, хоч сам мало вірив у це. — Завжди пам’ятатиму, як ви, кинувши все, везли пас з Володимиром Антоновичем у Карпівці.
— Що вдієш, у нас голова, самі знаєте, хитрий, як лис, і все винюхає. Але ж у Карпівцях вам було гарно?
— Вашими турботами, Семене Калістратовичу.
— Отже, добре… А що з Володимиром Антоновичем?
— Не впізнали? — перегнувся з коня Грунтенко.
ebooksa