— Боже мій, і ви, добродію… Яке вишукане товариство, і я не знаходжу слів…
— Не треба слів, — не зовсім увічливо перервав його Длугопольський. — Побалакаємо опісля, а тепер проведіть моїх хлопців до голови. Аби взяти його зненацька. Та й різних там активістів, на ваш розсуд.
— Зробимо, — заметушився Семен Калістратович, — усе залагодимо так, аби комар носа не підточив. Радість-то яка! — урочисто підвів руки. — Благодійники ви наші!
— Не гайте часу, — перервав його Грунтенко. — Давай, Микито, ти й ще п’ятеро хлопців, не прогавте голову, та, дивіться, без галасу.
Хлопці підсадили Семена Калістратовича на коня за Микитою, і старий вивів їх на темну кривулясту вулицю. Тут спішилися і обережно оточили хатину під гонтом — стояла вона посеред доглянутого садочка, й вікна тьмяно виблискували під місячним світлом.
Семен Калістратович навшпиньках ступив кілька кроків від бузкових кущів до ганку, поторгав двері, озирнувся на Чмеля й показав, що замкнуто. Микита наздогнав його, прошепотів:
— Якось би піддурити його… Напевно, має гвинта чи нагана — живим не дасться.
— Спробуємо… — Семен Калістратович наказав Чмелеві й ще одному хлопцеві притулитися біля дверей, сам постукав пучками у вікно, почекав трохи, постукав ще раз і, побачивши, як гойднулася фіранка, запитав:
— Це ти, Петре Власовичу?
— Що треба?
— Це я, Соловко Семен Калістратович. Вийди-но, голово, на хвилю.
— Для чого? Сплю я, приходь завтра.
— Нагальна справа, голово, термінове повідомлення з губернії і просили прийти на пошту.
— А чому поштар сам до мене не прискочив?
Семен Калістратович затнувся на якусь мить, проте одразу знайшовся:
— Підвернув ногу Захарко, отак на рівному йшов і підвернув. То попросив мене, бо я повз пошту від кума вертався, до тебе, Власовичу, добігти.
— Які можуть бути повідомлення вночі? Телеграфу ще не маємо…
— Моє діло, Власовичу, теляче, — ображено мовив Семен Калістратович, — передав і йди далі. Самі з вашими губерніями розбирайтеся. А я так зрозумів: чоловік тебе на пошті з Житомира чекає, з губвиконкому, здається. Може, й неправильно я міркую, то вибач, голово, час пізній, і я додому… — Він повернувся і зробив крок від хати, та голова затримав його.
— Хтось з губернії… — Пробуркотів невдоволено, але, видно, повірив. — Швендяють ночами, людям спати не дають. Чекай, я зараз…
Семен Калістратович зупинився, напружився у чеканні, застиг, наче скам’янів. Озирнувся лише до дверей, аби побачити, як братимуть ненависного Бриля.
ebooksa