— Звичайно, — відповів Солтмен. — Тут незабаром буле все місто.
— Але ми не продаємо тих ділянок, — відповів Смок. — Місця, що продаються, — праворуч, на скелях. А ця частина не йде на продаж. Ідіть назад.
— Але ми тут обрали собі місце, — заперечив Солтмен.
— А я вам кажу, що це не про вас, — гостро зауважив Смок.
— Ну, а коли ми тільки пройдемось, тоді нічого? — спитав Солтмен.
— Однаково. Ваші прогулянки мені набридли. Повертайте назад.
— А я вважаю, що ми можемо гуляти, де хочемо! — заревів Солтмен. — Ходім, Скажений.
— Ви порушуєте закон, — попередив Смок.
— Ми ж тільки гуляємо, — весело заперечив Солтмен і кинувся йти.
— Стій, Біле, а то я зараз тебе продірявлю! — гримнув Малий, витягаючи два револьвери і націляючись. — Ще один крок, і я зроблю одинадцять дірок у твоїй шкурі. Зрозумів?
Ошелешений Солтмен спинився.
— Він-то розуміє, — промимрив Малий до Смока. — Але якщо він піде далі, що будем робити? Не можу ж я в нього стріляти.
— Слухай, Малий, будь же розсудливим, — заблагав Солтмен.
— Ходи сюди, то й розсудимо, — поступився Малий.
І коли ті, що були на чолі походу, видряпались на гору й наблизились до них, вони все ще сперечались.
— Невже, по-вашому, людина порушує закон, коли хоче купити шматок землі?! — горлав Скажений.
— Приватна власність! — твердив йому Малий. — І саме та ділянка не продається.
— Треба швидше скінчити справу, — промимрив Смок до Малого. — Бо як вони почнуть хвилюватися…
— Та ти молодець, якщо сподіваєшся їх утримати, — відповів Малий. — Тут їх дві тисячі, а буде ще більше. Вони щохвилини можуть прорватися через межу.
Межа проходила понад берегом, саме там, де Малий спинив Солтмена. В натовпі було шестеро полісменів та лейтенант. Смок напівголосно почав розмову з лейтенантом.