Його охопив дикий страх, бо права рука надто сильно замерзла. Він почав гамселити нею об поворотну жердину.
— Ох ви, бідолахи! — мовив він до собак, що безсило впали на лід відпочити. Він говорив уривчасто, задихаючись од зусиль, з якими бив рукою по жердині. — Чим ви завинили, що двоногі тварини змушують вас тяжко працювати, пригнічують усі ваші природні інстинкти та обертають вас на своїх рабів?
Він люто потер носа, щоб викликати приплив крові, і знову погнав собак уперед. Він ішов по кризі великої річки. Позаду вона простягалася на багато миль, і її широкі звивини ховались у химерному скупченні засніжених мовчазних пагорбів. Попереду річка розпадалася на безліч малих струмків, утворюючи острівці, які наче несла в себе на грудях. Острови були безмовні й білі. Тишу не порушували ні крики звірів, ні дзижчання комах. Жодна пташина не пролітала у морозному повітрі. Не було чутно людського голосу, не видно ніяких ознак людського житла. Світ заснув, і його сон був подібний до смерті.
Серед цього безживного спокою Джон Месснер, здавалося, теж занепав духом. Мороз гнітив його. Він плентався вперед, похиливши голову, байдужий до всього довкола, і машинально розтирав ніс і щоки, а коли нарти виїжджали на пряму стежку, бив правою рукою по жердині.
Але собаки помічали все довкола й раптом зупинилися. Вони повернули голови до хазяїна і втупили в нього тоскний, допитливий погляд. Їхні вії та морди побілила паморозь, і від цієї сивини, а ще від утоми, вони здавалися старими та немічними.
Чоловік хотів погнати їх далі, та стримав себе і, зібравшись із силами, роззирнувся довкола. Собаки зупинилися біля краю ополонки; то була таки не тріщина, а ополонка, зроблена людиною, старанно вирубана сокирою в кризі завтовшки у три з половиною фути. Товста кора нового льоду свідчила про те, що ополонкою вже давно не користувалися. Месснер озирнувся. Собаки вже вказували йому дорогу — їхні нашорошені морди тяглися до ледь видимої засніженої стежки, що відходила вліво від головного потоку і збігала на берег острова.
— Ну то гаразд, ви, бідолахи, — мовив Месснер. — Піду розвідаю, що там. Я не менше хочу відпочити, ніж ви.
Він піднявся на берег і зник. Собаки не лягали, завмерши у напруженому чеканні. Повернувшись, він узяв мотузку, що була прив"язана до нарт спереду, і почепив її собі на плечі. Потім розвернув собак праворуч і погнав їх на берег. Підйом був крутий, але собаки наче забули про втому і, припадаючи до снігу, з останніх сил дерлися вгору з нетерплячим і радісним виском. Коли один із собак починав ковзати чи падав, задні кусали його за ноги. Чоловік підганяв собак то ласкою, то погрозами й усім тілом налягав на мотузку.
Собаки стрімко вирвалися на берег, звернули ліворуч і помчали до маленької рубленої хатини. У цій відлюдній хижці була одна кімната площею вісім на десять футів. Месснер розпріг собак, розвантажив нарти і вступив у права господаря. Останній випадковий гість залишив тут чималий запас дров. Месснер поставив у кімнаті свою невелику залізну грубку і розпалив вогонь. Він поклав у короб п"ять в"ялених лососів — хай відтануть, тоді можна буде погодувати собак, — і наповнив кавник та каструлю водою з ополонки.
Чекаючи, поки вода закипить, Месснер повернувся обличчям до вогню. Волога, що зібралася на його бороді й від дихання змерзлась у товстий крижаний наріст, почала відтавати. Крижинки падали на грубку і шипіли, обертаючись на пару. Аби швидше покінчити з цією справою, він відламував від бороди дрібні бурульки, і вони зі стуком падали на підлогу.
Скажений собачий гавкіт надворі не змусив його кинути це заняття. Він почув дике гарчання та виск чужих собак і людські голоси. У двері постукали.
— Заходьте! — крикнув Месснер приглушеним голосом, бо в цю саму мить відсмоктував льодяний наріст із верхньої губи.
Двері відчинились, і за завісою пари він побачив чоловіка й жінку, що стояли на порозі.
— Увійдіть, — владно мовив він, — і зачиніть двері.
Крізь пару він ледь міг роздивитися прибулих. Лице жінки прикривала захисна пов"язка, а голова в неї була закутана хусткою, тож виднілися тільки чорні очі. Чоловік теж був темноокий, з чисто поголеним обличчям. Його губи ховалися під намерзлими вусами.
— Ми хотіли тільки спитати, чи немає тут поблизу іншої хатини, — мовив він, озираючи вбогу кімнату. — Ми думали, тут нікого немає.
— Це не моя хатина, — відповів Месснер. — Я сам знайшов її кілька хвилин тому. Заходьте, влаштовуйтесь. Місця тут досить, і свою грубку можете не ставити. Місця вистачить для всіх.
Вчувши його голос, жінка позирнула на нього з цікавістю.
— Роздягайся, — мовив її супутник. — Я розпряжу собак і принесу води, а тоді приготуємо щось попоїсти.
Месснер узяв рибу, що вже встигла відтанути, і пішов годувати собак. Йому довелося боронити їх од собак прибулих, і коли він повернувся до хижки, чоловік уже розвантажив нарти і приніс води. Кавник Месснера закипів. Він насипав туди кави, долив півкухля холодної води і зняв кавник з вогню. Потім поклав у короб відтавати кілька перепічок із кислого тіста й розігрів у каструлі боби, які зварив минулої ночі і весь ранок віз мороженими.