Але Хейторн, позирнувши на грубку, одягнув шапку і рукавиці.
— Піду по дрова, — сказав він. — А тоді можна буде зняти мокасини та відпочити.
Двері за ним зачинилися. Довго панувала тиша. Месснер лежав у тій самій позі. Жінка, сидячи на скрині, дивилася на нього.
— Що ви збираєтеся робити? — різко спитала вона. Месснер поглянув на неї з лінивою байдужістю.
— А що, по-вашому, мені слід робити? Сподіваюся, не влаштовувати сцену? Бачите, я втомився з дороги, а це ліжко вельми зручне.
Жінка в німому гніві закусила губу.
— Але ж… — гаряче почала вона і, стиснувши руки, затнулася.
— Сподіваюся, ви не хочете, щоб я убив містера… м-м-м… Хейторна? — мовив він сумирно, майже благально. — Це було б дуже прикро, і, запевняю вас, у цьому немає необхідності.
— Але ж ви мусите щось зробити! — закричала вона.
— Навпаки, цілком імовірно, що мені не доведеться нічого робити.
— Ви залишитеся тут? Він кивнув.
Жінка у розпачі озирнула хатину й постіль, улаштовану на іншому ліжку.
— Скоро ніч. Ви не можете тут лишитись. Не можете! Чуєте, це просто неможливо!
— Та ні, чого ж. Дозвольте вам нагадати, що я першим знайшов цю хатину, і ви — мої гості.
Вона знов обвела очима кімнату і з жахом зупинила погляд на іншому ліжку.
— Тоді підемо ми, — рішуче заявила вона.
— Це неможливо. Ви кашляєте тим сухим, болючим кашлем, який так образно описав містер… м-м-м… Хейторн. Ви вже трохи застудили легені. А він лікар і розуміє це. Він не дозволить вам піти.
— То що ж ви збираєтеся робити? — знову спитала вона з напруженим спокоєм, що віщував спалах гніву.
Месснер дивився на неї майже по-батьківськи дбайливо, з усією глибиною співчуття й терпіння, яку тільки був здатний зобразити.
— Люба Терезо, я вже сказав, що не знаю. Я ще не думав про це.