— З вами збожеволіти можна! — вона скочила з місця, стискаючи руки у безсилому гніві. — Раніше ви таким не були.
— Так, я був надзвичайно поступливим і люб"язним, — кивнув він у відповідь. — Певно, саме тому ви мене й покинули?
— Ви так змінилися! Цей жахливий спокій… Ви мене лякаєте! Я відчуваю, у вас на думці щось страшне. Робіть, що хочете, але, прошу, поводьтеся розважливо, не втрачайте глузду…
— Я не втрачав глузду, — перебив він, — відтоді, як ви пішли.
— Отже, ви змінилися на краще, — просто диво! Месснер усміхнувся на знак згоди.
— Поки я міркуватиму, як мені слід вчинити, ви зробіть ось що: скажіть містеру… м-м… Хейторну, хто я такий. Це зробить наше перебування у цьому місці більш… як це сказати… товариським.
— Навіщо ви погналися за мною до цієї жахливої країни? — раптом спитала вона.
— Не думайте, що я шукав вас, Терезо. Це випадковий збіг, що не має тішити ваше марнославство. Наша зустріч — просто жарт долі. Я порвав з університетським життям і мусив кудись поїхати. Чесно кажучи, я приїхав у Клондайк саме тому, що найменше сподівався зустріти вас тут.
Брязнула клямка, двері розчахнулися, й увійшов Хейторн з оберемком хмизу. Ледве вчувши його кроки, Тереза кинулася прибирати посуд. Хейторн знову вийшов по дрова.
— Чому ви не відрекомендували нас один одному? — поцікавився Месснер.
— Я скажу йому, — відповіла вона, струснувши головою. — Не думайте, що я вас боюся.
— Я ніколи не бачив, аби ви чогось надто боялися.
— Тож не злякаюся й сповіді, — мовила вона. Її голос і вираз обличчя трохи пом"якшали.
— Боюся, ваша сповідь буде просто облудним визискуванням, корисливим ошуканством, самозвеличенням за рахунок Господа.
— Не треба цих книжкових виразів, — вона невдоволено скривилась, але голос її звучав усе ніжніше. — Я не люблю змагатись у дотепності. До того ж, я не побоюся попросити у вас прощення.
— Мені нема за що вас прощати, Терезо. Як на те, я мушу вам подякувати. Так, спочатку я страждав; але потім мене, мов весняний світанок, осяяло прозріння — я зрозумів, що насправді я щасливий, дуже щасливий. Це було дивовижне відкриття.
— А що коли я повернуся до вас? — спитала вона.
— Для мене це був би неабиякий клопіт, — мовив він, позирнувши на неї з чудною посмішкою.
— Я ваша дружина. Адже ви не отримали розлучення.
— Так, справді, — замислено сказав він. — Якось не зважив на це. Але тепер владнаю цю справу, щойно повернуся.