На обличчі Вомбла вмить з"явився презирливий вираз. Атож, його суперник врешті-решт принизив себе ще більше, викрив свою ницість!
— У вас є мішок золотого піску, — вів далі Месснер. — Я бачив, як ви знімали його з нарт.
— Скільки ви хочете? — спитав Вомбл, і в його голосі вчувалося таке саме презирство, що й у виразі обличчя.
— Я підрахував, на скільки затягне ваш мішок, і… м-м-м… думаю, що там не менше двадцяти фунтів. Як щодо чотирьох тисяч?
— Та це ж усе, що я маю, чуєте! скрикнув Вомбл.
— У вас лишається вона, — заспокійливо мовив Месснер. — Мабуть, вона цього варта. Подумайте, від чого я відмовляюся! Хіба ж це не помірна ціна?
— Гаразд, — Вомбл кинувся до мішка із золотом. — Аби тільки швидше владнати цю справу… ох ви, негідь!..
— Ні, тут ви помиляєтесь, — з усмішкою відповів Месснер. — Хіба з погляду етики той, хто дає хабара, кращий од того, хто бере? Скупник краденого не кращий од злодія; чи не так? І не втішайтеся своєю уявною моральною перевагою в цій невеличкій справі.
— Під три чорти вашу етику! — вибухнув гнівом Вомбл. — Ідіть сюди і дивіться, як я зважую пісок. Я можу вас обдурити.
А жінка, прихилившись до ліжка, у безсилій люті дивилась, як на терезах, поставлених на скриню, зважують її вартість — жовтий пісок і самородки. Терези були малі, важити довелося по частинах, і Месснер прискіпливо перевіряв кожну наважку.
— Тут надто багато срібла, — кинув він, зав"язуючи мішок. — Думаю, частка золота — десь шістнадцять на унцію. Бачите, ви таки обдурили мене, Вомбл.
Він любовно узяв мішок і з належною повагою до його дорогоцінного вмісту поніс надвір. Повернувшись, він зібрав свій посуд, спакував скриню з харчами і згорнув постіль. Потім, склавши все у нарти, запріг невдоволених собак і повернувся до хижки по рукавиці.
— Прощавайте, Тесе, — мовив він, зупинившись на порозі.
Вона повернулася до нього, марно силкуючись висловити ту лють, що вирувала в ній.
— Прощавайте, Тесс, — чемно повторив Месснер.
— Паскуда!.. — ледве вимовила вона.
Непевною ходою підійшовши до ліжка, вона кинулася на постіль долілиць і заридала.
— Паскуди ви! Паскуди!..
Джон Месснер тихо причинив за собою двері і, рушаючи в путь, із щирою втіхою озирнувся на хижку. Спустившись із берега, він зупинив нарти біля ополонки. Витяг мішок із-під манаття, де він був захований, і поніс до води. Ополонку вже затягла тонка льодяна кора. Він розбив лід кулаком і, розв"язавши шворки мішка зубами, висипав його вміст у воду. В цьому місці річка була неглибока, і за два фути від поверхні він побачив дно, що тьмяно жовтіло у вечірньому світлі. Він сплюнув у воду.
Потім він погнав собак по Юконській стежці. Вони мляво скавчали і бігли знехотя. Стиснувши поворотну жердину в правій руці, а лівою розтираючи ніс та щоки, Месснер спіткнувся об шворку, коли собаки звернули вбік.