Рядового Волкова майже всі звали Сугубчиком, звикли до цього, та й Волков не ображався, бо сам дав привід: мав звичку, де треба й де не треба, вставляти слово «сугубо», хтось і охрестив його Сугубчиком.
Серед п’ятьох у «мерседесі» Сугубчик був наймолодший і, як полюбляв висловлюватися Дорош, людина без біографії. Лейтенант вважав, що біографію мали ті, хто встиг перед армією попрацювати або, як він, повчитись у вузі. А яку ж може мати біографію хлопчак, котрий після закінчення десятирічки одразу натягнув гімнастерку? Його біографія починалась тут, в армії, на очах у всіх, і від нього самого залежало, яким рядком вона почнеться.
Власне, Сугубчик не повинен був сидіти серед цих п’ятьох у «мерседесі». Формуючи групу, начальник розвідвідділу фронту ввів до її складу старшого сержанта Фролова. Полковник не знав, що за три години до цього в руку Фролова влучив осколок. Сержанта треба було замінити людиною, яка володіє німецькою, й тоді згадали про Сугубчика, котрий вивчав її з дитинства.
«Мерседес» зупинився: попереду, куди сягав зір, дорога була забита машинами. Просувались на п’ять-десять метрів і знову ставали. Котлубай нахилився до кабіни, перекинувся кількома словами з Дорошем, той ствердно кивнув головою, й вони пострибали через борт, задоволено відчуваючи, як наливаються силою затерплі від незручного сидіння м’язи.
З задньої машини також зіскочили солдати, вони дружньо усміхались і про щось запитували. Сугубчик точно знав, що звертаються саме до нього, та не міг збагнути, що вони кажуть, мовби розучився розуміти німецьку.
— Оглух ти, чи що? — раптом дійшло до тями. Хотів уже відповісти, та його заступив Котлубай, дістав сигарети, пригостив, усміхаючись.
— Тут не тільки оглухнеш, онімієш, — пожартував. — Прокляте бездоріжжя…
Попереду загарчала машина, й вони полізли в кузов. Цимбалюк тицьнув Сугубчика пальцем під ребро й сказав:
— Ти на них рота не роззявляй. Тут вуха розвішувати не можна, раз — і відріжуть!
«Мерседес» мало не одразу знов зупинився, тепер вони стояли довго, й Котлубай розгомонівся з солдатом, якому дав закурити. Той виявився слюсарем із Зальцбурга — старий австріяк, який, мабуть, зовсім не хотів війни і якому ця українська земля була ні до чого.
Колись він топтав ці дороги під час першої світової війни; австріяк раптом зізнався, що має надію більше ніколи не тримати зброю, — одне це речення було величезним кощунством, — та Котлубай удав, що не почув, і солдат полегшено зітхнув і перевів мову на інше. Він розповів, де вони тримали оборону і який шквал артилерійського вогню обрушили на них росіяни: таке можна пережити тільки раз у житті — шаленство вогню і торжество смерті! Більшовики буквально випалювали їхні окопи, й те, що він залишився живий, просто диво.
За кілька хвилин Котлубай витяг з австріяка чимало військових таємниць, починаючи від назви дивізії й кінчаючи номером армії, до складу якої вона входила.
Старшина пригостив старого чаркою шнапсу, й той навіть дав йому свою Зальцбурзьку адресу, цілком щиро просив завітати, коли трапиться нагода побувати в альпійських передгір’ях.
Нарешті вони доповзли до села, звідки починалась, як казав жандарм, вільна дорога. В’їзд на неї охороняв есесівський патруль, пропустили їх тільки після ретельної перевірки документів, попередивши, щоб їхали швидко й за першою вимогою звільнили дорогу.
Дорога й справді виявилась більш-менш пристойною, і Дубинський збільшив швидкість. Скоро ліс відступив трохи вбік, вони вискочили на горбок і зупинилися. За півкілометра перед ними лежало шосе, забите людьми, гарматами, автомобілями й кіньми. В цьому шарварку, здавалось, не було нічого організованого, все зупинялося або рухалося стихійно…
А ліворуч, там, де чорна стрічка шосе йшла круто вниз, виблискувала річка, й потік людей, машин і гармат повільно сповзав на дерев’яний міст із невисокими поруччями.
Це була переправа.
Гармата звалилася в глибокий кювет, перевернула фіру й придавила коня. Кінь хрипів і перебирав ногами в повітрі, намагаючись звестись. Унтер-офіцер засунув йому у вухо дуло пістолета. Дорош не почув пострілу, хоч стояли вони зовсім близько, побачив тільки, як кінь закинув голову назад і його волохаті ноги застигли.
Трохи далі в кюветі лежав колесами догори грузовик, якісь ящики випали з кузова, але ніхто не підбирав їх, нікому не було ніякого діла ні до гармат, що застрягли в багні, ні до ящиків з перекинутої машини — до мосту зовсім близько, й кожен намагався пробитись на переправу, наче по той бік річки починалася земля обітована.
Дорош і Цимбалюк зробили невеличкий гак і пірнули в зарості верболозу, звідки добре видно було підступи до переправи. Як і передбачав лейтенант, гітлерівці добре охороняли міст. Обабіч шосе були обладнані дзоти, метрів на двісті від берега вирубані кущі, щоб ніхто не підійшов до переправи непоміченим, кожний метр землі прострілювався.
ebooksa