Гіркий дим. Міст

Цимбалюк правильно оцінив ситуацію.

— Гер обер-лейтенанте, — вишкірив він зуби, — гадаю, найкраще буде вночі спуститися за течією…

Дорош похитав головою.

— Бачиш за дзотом, з того боку шосе, прожектор? Носа на виткнеш, усе видно, як на долоні.

— А туман, — заперечив Цимбалюк, — коли буде такий туман, як минулої ночі, можна спробувати.

— Ризиковано… — завагався лейтенант.

— Я піду з Дубинським… — запропонував Цимбалюк. — Краще за нас ніхто не впорається. Сугубчик ще зелений, а старшина мусить лишитися з рацією. Ви підете далі, попереду ще справ і справ, а ми вже з Дубинським…

— Ну, заспівав… Поживемо ще!

Поза кущами вони вийшли до горба, за яким лишили «мерседес» і товаришів. Рушили навпростець через ріденький лісок, заглиблені в себе, в свої думки, мабуть, не дуже-то й веселі. Раптом Цимбалюк, який ішов попереду, зупинився, піднявши руку. Ступив крок убік, звільняючи лейтенантові місце, той відхилив мокру гілку вільхи, визирнув і інстинктивно присів за кущ: за кілька кроків від них на галявині стояв «тигр», хижо дивлячись чорним отвором гармати просто в очі розвідникам.

Почулись глухі удари по металу — видно, танкісти заїхали на галявину для ремонту, водій бив кувалдою по гусениці, збираючись замінити секцію, а ще двоє з екіпажу розташувалися неподалік під кучерявим дубом, готуючись обідати.

Лейтенант махнув рукою Цимбалюкові, і вони безшумно ковзнули в кущі. Відійшовши метрів на сто, лягли в гущавині на мокру траву, і лейтенант зашепотів Цимбалюкові на вухо:

— Приведи сюди хлопців, залиш тільки Сугубчика, нехай охороняє «мерседес»…

ДЕНЬ ПЕРШИЙ (Продовження)

Дорош на мить заплющив очі, намагаючись уявити отого двадцятитрьохлітнього лейтенанта: наче б і він, і водночас зовсім інша людина. І все ж, крім червоного рубця від осколка на правиці, кольору очей, поганої звички смикати себе за мочку вуха, мало що збереглося в ньому.

Дорошеві подобався той лейтенант, і він легко прощав йому різні вади, бо тепер знав їх краще, ніж колись, і бачив те, чого не бачив юнак, іноді соромився за нього, та не дуже, бо не схибив у найважливішому й намагався берегти честь змолоду.

Але — чи це тільки здавалося Дорошеві — отой лейтенант, що сидів колись в кабіні «мерседеса», на сторінках повісті поставав зовсім не таким, яким він згадував його. І біс його зна чому… Може, коли він писав, йому підсвідомо незручно було зображувати себе героєм, кращим, ніж він був насправді…

Дорош не встиг обміркувати це до кінця: попереду з’явилося знайоме перехрестя. Звідси грунтова дорога вела до прозорого лісового озера, що загубилося між віковими дубами й соснами. Там, у клуні лісника, йому солодко спалося на сіні — тільки зрідка прокидався від тоскних зойків сичів: спочатку жах заповзав у серце, уявляв себе самотнім, беззахисним, піщинкою в сповненому страхіть борі, та духмяний запах сіна заколисував, і від жахів нічого не лишалося.

Дорош ніколи не минав цього лісового озера, воно було чудове за будь-якої погоди, він любив його чистий і м’який пісок, прохолодну й прозору воду, яка наче щомиті нагадувала, що живлять озеро підземні джерела. Особливо вабило воно в ранішні години, коли ледь парувало під першими сонячними променями чи пухирилося від дощових струменів: міріади бульбашок з’являлись тоді на поверхні, щоб одразу ж зникнути, а він сидів на місточку, спорудженому лісником, мокрий, і, як зачарований, не міг відірватися від споглядання цього вічного руху, безперервного процесу народження й зникнення, наче ці бульбашки були живими істотами, існування яких, щоправда, вимірювалося лише якоюсь часткою секунди.

Дорош переночував у лісника. Прокинувся пізно. Нехотя поснідав, і знову тихо гуде машина, і знову лягають під неї кілометри, і знову він переноситься думкою в ті грозові роки.

П’ЯТЕРО РАЗОМ (Продовження)

Двоє поїли, а третій усе ще вовтузився коло гусениці.

— Ще довго, Йоахіме? — запитав опецькуватий, що стояв спиною до розвідників.