Дорош ніколи б не подумав, що то — командир, але водій випростався над гусеницею й доповів поштиво:
— Хвилин двадцять, гер лейтенант.
— Завжди вона невчасно виходить з ладу… — пробуркотів лейтенант.
— А якщо б це сталося під час бою!.. — зареготав третій.
Дорош чув кожне їхнє слово, і йому захотілося взяти їх на мушку: довга черга по цих двох, а потім, поки водій схаменеться, скосити і його… Кілька секунд — і нема танкового екіпажу. Та він не міг дозволити собі ризикувати й терпляче лежав, чекаючи на товаришів.
Нараз Дорош відчув, що вони вже поруч. Ніщо не свідчило про це, але було таке відчуття, що простягнеш руку й намацаєш вогкий плащ когось із товаришів, Лейтенант скосив очі й побачив Дубинського. Котлубай і Цимбалюк лежали осторонь і розглядали гітлерівців.
Дорош підповз до Пашки й зашепотів йому на вухо:
— «Тигру» даси раду?
Єфрейтор кивнув і звівся на ліктях.
— Підеш зі мною. Я відверну увагу тих двох, а ти візьмеш на себе водія. І без шуму, ясно?
Дубинський лише блиснув рівними білими зубами.
Цимбалюк і Котлубай уже зникли в густому чагарнику, тільки вузький слід залишився в мокрій траві. Дорош переклав до зовнішньої кишені плаща парабелум, перевіривши, чи є патрон у патроннику. В лівий рукав заховав гострого ножа з плексигласового ручкою — предмет заздрості багатьох розвідників. Цим ножем можна було голитися — справжня золінгенівська сталь, доведена на шкіряному паску. Дорошеві пропонували за ніж навіть нові хромові чоботи, але він і слухати не хотів.
За спинами танкістів ледь помітно гойднулася гілка й засвистів дрозд.
Дорош, по криючись, розсунув кущі й вийшов на галявину. Йшов, помахуючи щойно зламаною гілочкою, дружелюбно всміхався й насвистував якийсь мотивчик. Дубинський чимчикував за кілька кроків від нього. Зупинився поруч із водієм, наче зацікавився його роботою. Той лише зиркнув невдоволено, але не відірвався від гусениці.
— Добрий день, панове, — почав Дорош, наближаючись, — чи не знаєте ви…
Танкісти так і не почули, чого хоче від них отой стрункий обер-лейтенант у новому плащі: Котлубай і Цимбалюк спрацювали майже синхронію — тільки блиснули ножі.
Дубинський кинувся на водія, але той встиг щось запідозрити, бо обернувся, піднявши важку кувалду. Він махнув нею, намагаючись влучити єфрейторові в голову, Дубинський крутнувся, ухилившись від страшного удару, який розтрощив би йому череп, і вдарив ножем сам, але якось невдало: послизнувся і впав.
Німець сперся рукою на танк, намагаючись утриматися на ногах, схопився за руків’я ножа, що стирчав із грудей, та набіг Дорош і вдарив водія пістолетом у скроню.
Дубинський з лейтенантом підхопили безживне тіло й потягли в кущі.
Повернувшись, єфрейтор обдивився гусеницю й поліз у танк. За хвилину з люка висунулося усміхнене обличчя Дубинського.
ebooksa