— Додамо хвилину, — вирішив він, — За хвилину вони не отямляться, а ви встигнете відплисти.
— Півхвилини, — запротестував Цимбалюк, — треба мати гарантію.
У темряві не збагнуть що до чого, — не згодився Дорош.
— Але ж чекати до темряви!..
Дорош глянув на годинник.
— Всього півтори години… Метрів за двісті річка повертає, там вийдете в очерети. Потім лісом до села Коровичі. Пам’ятаєте, перед селом озеро? Там і чекатимемо на вас. А зараз вечеряти.
Котлубай дістав з машини хліб і консерви, добрячий шмат сала. Їли зосереджено, не розмовляючи. Кожного не полишала думка, що більше за вечерею вп’ятьох вони вже не зустрінуться. Поївши, розпрощались. Дорош швидко і якось недбало потиснув руки Цимбалюкові й Дубинському, наче всі вони йшли з гостини й розлучалися до завтра. Сугубчикові це видалося спочатку проявом черствості, він вважав, що людей, які йдуть на смертельний ризик, слід проводжати інакше, хоча б сказати кілька напутніх слів, та, дивлячись, як підкреслено сухо прощаються його товариші, зрозумів, що тут діють зовсім інші закони й зовнішні прояви почуттів зараз ні до чого. Отож і він сухо, по-діловому потиснув руку Цимбалюкові; той одразу зрозумів його й на знак вдячності дружньо поплескав по плечу, від чого щоки Сугубчика порожевіли. Аби не виказати свого хвилювання, він хутко поліз у кузов, Котлубай уже заводив машину.
На п’ятачку біля переправи було вавілонське стовпотворіння. Кожен намагався потрапити на міст першим, кожен доводив свої права голосно, з лайкою, але перед мостом стояв міцний есесівський заслін: насамперед пропускали танки та артилерію.
Дорош спробував щось довести гауптштурмфюреру, який командував переправою, але той лише байдуже глянув на папірець, що його обер-лейтенант тицяв йому під ніс, — тут кожен віз щось важливе…
Дорош повернувся до «мерседеса». Він зрозумів, що машину треба кидати й просуватися далі пішки. Грузовик уже зіграв свою роль: вони довезли на ньому вибухівку, тепер у цьому коловороті він починав обтяжувати розвідників. А рацію і запас продуктів вони можуть понести й на собі.
До мосту саме підійшла якась піхотна частина. Разом з нею розвідники вийшли на переправу.
— Ну, брате, час… — мовив Цимбалюк. В устах стриманого, сухуватого сержанта навіть просте слово «брате» було одкровенням, і Дубинський вдячно зиркнув на товариша. Трохи потеплішало на душі й додалось бадьорості, а як це багато важить саме в хвилини найбільшого душевного напруження.
— Ні пуху ні пера… — Дубинський стиснув Цимбалюкові руку вище ліктя й пірнув у відчинений люк.
«Тигр» загарчав, спочатку мов крізь зуби, але тут же голосно заревів і посунув просто на молоді дерева, що оточували галявину, підім’яв їх і, круто розвернувшись, виїхав на дорогу.
Стемніло. Дубинський бачив дорогу всього на кілька метрів попереду й вів танк обережно, хоча кортіло кинути його вперед, мов таран, змести все на шляху, перемолоти гусеницями. «Спокійно, Пашко…» — вмовляв він сам себе, й танк повільно повз узбіччям, обминаючи машини й підводи.
Що ближче до переправи, то частіше доводилося скочуватися у кювет, щоб об’їхати різні перешкоди. Нарешті дісталися передмостового п’ятачка.
Цимбалюк висунувся з люка й коригував рух «тигра». Зненацька попереду спалахнуло сліпуче світло, сержант здригнувся від несподіванки, та одразу заспокоївся. Вдень вони з Дорошем бачили око прожектора, й зараз його голубий промінь, пробиваючи вечірній туман, обмацував переправу й підступи до неї.
Сержант зітхнув: не так-то просто було б дістатися по воді до мосту й закласти вибухівку в опори…
Коли наблизились мало не впритул до моста, попереду виросла чорна постать. Цимбалюк наказав Дубинському зупинитись. Ось вона, вирішальна мить. Там далі, здавалося, все буде простіше, все начебто передбачено, але від того, як їм поведеться зараз, залежав успіх їхньої операції, продуманої так дбайливо.
Цимбалюк висунувся з люка.