— Підемо до нього вдвох, — вирішив Беркут, — побавимося з тобою. Хлопці до яструбків подадуться, а ми до пана-товариша Трофимука. У мене по ньому давно руки сверблять. А чого Яремків не з’явився?
— Каже, хворий.
— Не бреше?
— Та бреше, свиня. Перестрашився.
— Я його розумію.
— Вперше чую від вас, друже сотнику… Наче схвалюєте!
— Ні, Петре, тверезо дивлюся на цю справу.
— Я б тому Яремківу батогів…
— На всіх не стане. Йди, Петре, вечеряй і лягай спати.
Зовсім близько пугукнув сич. Гарний птах, сильний і відважний, і все нічне його боїться.
Беркут притиснувся до стовбура якогось дерева, злився з ним: невидимий, нечутний, як лісова тінь. Вслухався в жебоніння води, в нічні шерехи, нараз почув далеке валування собак. Чомусь серце защеміло: люди живуть у теплих хатах, зараз вечеряють, а він, як загнаний вовк, вслухається в нічну тишу. Погладив тепле руків’я автомата. Надійна зброя, і він звик до неї. Та скоріше б розстатися з автоматом. Хто носить зброю, від кулі й гине, а для чого гинути йому, молодому, розумному?
Сич запугукав знову. Собаки на селі замовкли, Беркут почекав ще з годину й розбудив хлопців.
Яремків чекав на них у дворі під спіжарнею. Присунувся до Беркута, роздивляючись.
— Змужнів, синку, — сказав нарешті.
Данило засміявся тихо. Вони не бачилися рік чи трохи більше, а пан Яремків зовсім постарів. Зрештою, від чого молодшати? Мав у селі крамницю, й половина землі належала йому. Нема тепер нічого, звичайно, посивієш…
— Радий бачити вас, — сказав зовсім щиро, бо справді симпатизував Яремківу: його поважав батько, а батько з голотою та батярами не знався, спілкувався з людьми поважними й заможними.
Яремків не став витрачати час на балаканину.
— Йди до Грицька, — чи то попросив, чи наказав, — не забув де? А я твоїх хлопців з яструбками познайомлю.
— Приємного знайомства! — тихо реготнув Беркут. — Тільки без зайвого галасу, прошу вас, тепер нам реклама зовсім не потрібна.
Беркут рушив на вулицю не озираючись. Знав, що Петро не відстане, і справді відчував на потилиці його дихання.
ebooksa