Гіркий дим. Міст

Вони йшли попідтинню вузенькою стежкою, протоптаною в спориші, і Беркут на всяк випадок лічив хати: четверта за рогом — Грицькова, він і так упізнав би її — там груша на подвір’ї, ще старий Трофимук садив, виросла, як осокір.

Нараз почув за спиною кроки: хтось доганяв їх, важко дихаючи.

Беркут смикнув Петра за руку, заховався в тіні дерева, виставивши автомат. У місячному сяйві побачили — жінка. Беркут заступив їй дорогу.

— Хто така? — наставив зброю.

— Не впізнаєш, Данилку?

— Тітка Марія?

— Авжеж.

— Чого вночі вештаєтесь?

— Ви що, здуріли? У того ж Грицька пістоля, і якщо стрелить!..

— Нам його пістоля, прошу вас, до одного місця! — погладив автомата Петро, — Галасу наробите.

— Нехай…

Тітка трохи віддихалася.

— Шкода мені вас, — мовила. — У тамтого Гриця рука тверда й стріляє файно. Підете зі мною.

— Ви що надумали? — запитав Беркут.

— Мені відчинить, а там робіть, що хочете.

— А цей Грицько, тітонько, вам сала за шкуру залив… — засміявся Петро.

— А тобі?

— Та й мені.

— От і порахуйтеся. — Вона пішла попереду, нечутна й невидима, мов стара гострозора й досвідчена сова, що вистежує жертву.

Перед Трофимуковим подвір’ям зупинилася, тицьнула рукою на двері.