Волков подумав про швидкоплинність життя. Згадав свого сина й вирішив більше не вмовляти його. Ще вранці хотів негайно зустрітися з Ігорем і викласти йому свою точку зору, переконати, що той чинить дурниці… А Ігореві вже за двадцять, і тільки він, батько, вважає його ще дитиною. Ігор уже старший за того дев’ятнадцятирічного солдата, на долю якого випало стільки випробувань, а той солдат був уже зовсім сформованою самостійною людиною. Еталоном життєвого досвіду й розуму став для нього Котлубай, але ж Ігор тепер — мало не ровесник тодішнього Котлубая…
А сам він у двадцять три?
Коли йому минуло двадцять три, він уже захистив свою кандидатську дисертацію, зразу за нею — докторську, потім усякі звання почали сипатись на нього, і його дивує тепер, що син, маючи вже готову кандидатську, вирішив кинути інститут і податися світ за очі на якийсь завод…
Але чи треба дивуватися з цього?
Волков потер підборіддя: хай так і буде. Ігор — розумаха, і йому видніше. Зрештою, якщо він захоче повернутись, в інститут його завжди візьмуть.
Це міркування трохи заспокоїло Вячеслава Георгійовича, хоча він ошукував сам себе — не могло заспокоїти, бо думка про Ігоря неодмінно тягла за собою іншу. Він не міг не думати тепер про жінку, котра колись була його дружиною. Давно не бачив її, давно-давно, й мабуть, Ірина вже не така, якою він її знає і якою запам’ятав на все життя — вродливішою не могла бути жодна жінка на світі, й ніжнішою теж. Він любив її, а вона покинула його. Пішла. Куди й до кого? Він знав, куди, до кого і чому…
Він весь час у роботі, а їй було потрібне інше життя, більш святкове й сповнене розваг. Волков так і не одружився вдруге, й дивно, його мозок, звільнений від багатьох емоцій, працював значно продуктивніше. Це радувало, та все ж у хвилини відвертості з самим собою, коли нічого не приховуєш і спливає в пам’яті навіть те, що хотів би навіки забути, він уявляв своє життя довгим, вузьким коридором, який у перспективі, наперекір усім законам, не зменшувався, а розширювався й світлішав: там, у кінці коридора, стояла вона — неймовірно зваблива, усміхнена, бажана…
Після таких видінь Вячеславові Георгійовичу завжди ставало сумно, він шукав забуття в роботі, бо не знав інших ліків, та, певно, їх і не винайде людство… Спогади розтривожили його і зараз, він викликав машину й поїхав до інституту.
Як правило, день Волкова в інституті починався ознайомленням з кореспонденцією. Сьогодні не було підстав відміняти цей ритуал, і секретар подав папку з листами, які вважав за потрібне показати академікові. Бо всі адресовані йому листи Вячеслав Георгійович не мав змоги навіть побіжно переглянути це забрало б не менше половини робочого часу.
Секретар швидко й уміло перебирав папери. Вячеслав Георгійович з-під опущених він дивився, як спритно бігають його пальці.
— Оце, — секретар відклав кілька густо списаних сторінок, — циркуляри Президії Академії. З вашого дозволу, я передам їх заступникам…
Волков кивнув.
— Сьогодні надійшло вісімнадцять листів з-за кордону, — провадив далі секретар. — Вас запрошують на симпозіум до Лондона. Далі, в зв’язку з обранням вас почесним доктором, — він назвав всесвітньовідомий університет, — нас просять прибути на торжество.
Волков заплющив очі: доведеться їхати, бо можуть образитись…
— Є кілька приватних листів… — наче здалеку долинув голос секретаря. — Один, мабуть, помилково потрапив до нас… — Секретар витяг із купи паперів («І як він отак одразу знаходить потрібне?» — подумав Волков) клаптик — на ньому лише кілька рядків, написаних дрібним почерком. — Ось, можете помилуватися, на конверті все правильно, мабуть, переплутали листи й поклали не в той конверт: звертаються до якогось Сугубчика…
Слово вдарило Вячеслава Георгійовича, — буває ж таке: слова б’ють, як боксери важкої ваги. Він мимовільно відхилився, та одразу опанував себе й потягнувся по лист, якого секретар уже встиг засунути назад до папки.
— Дайте сюди.
Секретар швидко знайшов лист. Так і є, підпис лейтенанта Миколи Дороша — нагадування про те, що скоро минає тридцять років…
Секретар щось сказав йому, та академік зупинив його жестом, і секретар замовк. Сидів і чекав, нічим не виказуючи своєї присутності, але готовий зреагувати на будь-який рух. Думав: дивак цей академік. Його запрошує на урочисту церемонію такий університет, лист на папері з золотим тисненням — і ніякої уваги, а тут якась цидулка від руки, до того ж, якщо нічого не переплутано, дурна фамільярність: «Сугубчик»… Та ще й — «дорогий»…
Але нічого осудливого не можна було прочитати на незворушному обличчі секретаря…
ebooksa