— За розмовами зовсім про раків забули… — сказав він.
Левко відкоркував пляшку пива, перевернув її над склянками, аби пінилося. Голова ковтнув і додав:
— Доїдайте, бо жінка там іще зготувала — пообідаємо трохи…
Котлубай засміявся.
— Знаємо ваше «трохи пообідаємо»… Але мені не випадає… Завтра їду й маю ще складатися.
— Куди ж ти перед іспитами? І хто це тебе відпустив?
— Та довелося з завідувачем райвно баталію витримати.
Голова хотів розпитати, яка нагальна потреба примушує Котлубая кидати школу такої гарячої пори, але зарипіла хвіртка, і з-за кущів бузку визирнула дівчина-листоноша. Побачивши таке поважне товариство, засоромилась.
— Вам, Даниле Семеновичу, рекомендований лист, треба розписатися… — мовила ніяково.
— Сідай, Полю, — присунув їй стільця голова. — Може, пивка з нами?
— Скажете таке… — зовсім зашарілась дівчина, зиркнувши на Котлубая. — А вам, Володимире Степановичу, як звичайно…
— Давай сюди, — усміхнувся Котлубай. — Сумка хоч трохи полегшає…
Дівчина витягла журнал, кілька газет і перев’язану ниткою паку листів.
— Отут розпишіться, — показала пальцем у реєстраційній книзі. Спритно закинула сумку на плече й зникла непомітно, як і з’явилася.
За столом запала тиша.
Голова й Котлубай перебирали листи, Шадура попивав пиво. Володимир Степанович розірвав конверт, дістав листа й перебіг його очима.
— Ну, молодець! — радісно вигукнув він. — Не забув…
Голова глянув запитливо, й Володимир Степанович пояснив:
— Отут про мою поїздку і йдеться. Зустріч фронтових побратимів через тридцять років. Умовились колись…
— Це справді подія! — У голови заблищали очі.
ebooksa