— Оце ви кажете, щоб я не «вчив» свого Гната… І що люди з нього можуть вийти… Він і сам хоче десятирічку кінчати, а потім — світ за очі… А хто ж у селі гноєм завідуватиме, коли всі на інженерів та лікарів вивчаться?
Котлубай з цікавістю зиркнув на Шадуру: невже того й справді хвилює це? Та подумав, що нема на селі людини, котра б так чи інакше не зіткнулася з цією проблемою.
Відповів серйозно:
— Не всі люди мають якісь виняткові здібності, — не втримався, щоб не пожартувати: — Як ви, скажімо, Левку Тимофійовичу. Є багато дітей, яким ще до закінчення школи буде зрозуміло, що вони не зможуть стати ані вченими, ні інженерами, ні конструкторами. Але це не повинно відбитися на дитячій психіці. Наші діти мають знати, що вони все одно можуть робити корисне діло, зажити пошани.
Котлубай обернувся до голови, наче шукаючи в нього підтримки.
— Авжеж, авжеж… — закивав той схвально. — Ваші вихованці в колгоспі — наша опора.
— Чули: Левко Тимофійович каже, що не дають вам життя на правлінні…
— Це й добре: де вони праві, де я… Сперечаємось і доходимо істини.
— До речі, не сприйміть це як комплімент, вони залишаються в селі ще й тому, що ви до них прислухаєтесь… Проте я трохи відхилився. Так от, Левку Тимофійовичу, ми, вчителі, прагнемо не допустити, щоб у дітей склалось переконання: мовляв, найздібніших чекає цікава творчість, а менш здібні мусять все життя виконувати норми або, як ви кажете, завідувати гноєм. Зрозумійте, честь і гідність людини може проявитися в будь-якій праці, комуністична праця по-новому розв’язує питання здібностей і таланту. Та ви поговоріть з Петрусем Швачком…
— Це той, що у тракторній?
— Еге ж. У школі вчився важко, ледве витягнув десять класів, батько його хотів, аби Петрусь став, як і він, фельдшером, лаявся, що син не встигає, і вчив його за вашим, так би мовити, «прогресивним» методом. Я з ним уже так і так, сварився навіть, поки не переконав, щоб не збивав хлопця з пантелику. І бачите: зараз Петрусь на всю область гримить, орденом Леніна нагороджений, член обкому комсомолу.
Шадура поважно кивнув, так, наче схвалював діяльність директора, наче й сам хоч трохи, та був причетний до неї. А Котлубай вів далі:
— Ось ми й хочемо, щоб для юнаків та дівчат звичайна праця на полі чи фермі давала насолоду. Можете не вірити мені, та я більше впевнений у дитині, хай і невеличких здібностей, але закоханій у якесь діло, ніж у круглому відмінникові, котрому байдуже, з якої дисципліни він дістає чергову п’ятірку. Бо ці п’ятірки стали для нього самоціллю…
Голова, забувши про раків, з цікавістю слухав Котлубая. Видно, щось хотів запитати чи вставити, Володимир Степанович помітив це, обірвав свій монолог.
— Ти хотів щось сказати, Даниле Семеновичу?
— Ось ти весь час — праця й праця… Мабуть, я більше за тебе зацікавлений у цій праці, однак, якщо вчителі тільки про неї торочитимуть, що ж вийде? Людина добре працюватиме, коли труд у неї усвідомлений, а саме слово «усвідомлення» криє в собі таке, що не може обмежуватися тільки колгоспною сферою. Ти розумієш мене?
— Хочеш сказати, що ми повинні насамперед виховувати громадянина?
— Авжеж…
— А ти знаєш, — Котлубай присунувся до столу й заговорив захоплено, швидко: — Ти знаєш, коли я дивлюсь на клас перед собою, на отих кирпатих і веснянкуватих, думаю: оце майбутнє нашої країни, й від мене, розумієш, саме від мене залежить, яким буде це майбутнє. Чи стануть вони творцями нового, чи продовжуватимуть нашу з вами й наших батьків справу? Чи не так, Даниле Семеновичу, й ти не це хотів почути від мене?
Голова схвально кивнув і підсунув Котлубаєві великого рака.
ebooksa