— Але ж я гадала, що тепер, коли ми точно визначили місце…
— Як точно? — не втримався від усмішки Павло Олександрович. — Ти розумієш, що таке п’ять кілометрів сюди чи туди в таку погоду? Та й хто підніметься в повітря?
— А якщо трохи розвидниться?
— Якщо розвидниться, нас і так знайдуть.
— Але ж хоч ви… — Вона не докінчила, та Павло Олександрович усе зрозумів і перебив різко:
— Ми підемо разом і будемо разом до кінця! Ясно?
Дубинський трусонув Олега за плече. Той лише застогнав уві сні, однак Павло Олександрович трусонув сильніше — хлопець сів і закліпав очима. Оговтавшись, спохмурнів, глянув на темне озеро, на якому лежали сиві пасма туману, скривився, і Дубинський подумав, що він зараз розрюмсається. Мовив бадьоро:
— Давай обійдемо озеро — і ночівля!
— Обійдемо… — В тоні хлопця відчувалася безнадія, але він підвівся, мерзлякувато стенувши плечима.
Вони рушили вбік від озера; береги були низькі й грузькі, і краще зробити гак, ніж плуганитися по коліно в воді.
Тепер Дубинський відчув, що й він не може підтримувати такий темп, як раніше, — ступав і дивився, як грузнуть його чоботи в м’якому, рудому й мокрому мосі, як чвакає під ними вода, дивився й думав, що його добротні хромові чоботи скоро розкиснуть від тундрового моху й багна.
Потім він уже не звертав уваги на чоботи та одноманітне чвакання, почав думати, що, може, дівчина має рацію і не треба їм мучитись отак утрьох, що все одно не витримають, — нехай би пішов один Олег, він ще молодий і дістанеться до селища швидше… Врятується хоч один, а він залишиться з Галею…
Павло Олександрович зупинився й хотів помінятися місцями з Олегом, але зиркнув на хлопця й рушив далі так само попереду — відчув, що той знесилився.
Але ж Олег старший за їхнього колишнього командира розвідки лейтенанта Дороша…
Як давно це було, минуло вже тридцять років. А міг же загинути тоді, усе ж йому пофортунило — тридцять років…
Дубинський згадав, що вони поклялися зустрітися саме через тридцять років. Через тиждень він мусить бути там… Цікаво, чи пам’ятають про це інші? І де зараз вони, що роблять? Волков — того знають усі, навіть не віриться, що його колись називали Сугубчиком. А Дорош, Котлубай?..
Чвак… чвак…
Ноги грузнуть і зробилися як дерев’яні. А завтра буде ще важче.
Скільки вони вже пройшли? Мабуть, кілометрів з десять. Залишилося вісімдесят, багато, надто багато, і все ж треба йти вперед.
А сил, здається, вже зовсім нема…
ebooksa