— Взагалі я збирався в кіно, — почав про всяк випадок ухильно, — але, якщо ви маєте цікавіші пропозиції…
— Скромна вечеря в ресторані, — якось інтимно прошепотів Сопеляк. — Ми з Валерією запрошуємо вас до «Золотого півня», пристойний заклад, і готують непогано. За наш рахунок, прошу: келих вина, скромна вечеря.
Рутковський в душі послав Сопеляка туди, де йому й годилося бути: він чув, що подружжя Сопеляків вдало спекульнуло на якихось акціях і має солідний рахунок у банку, а тут цей миршавець уже двічі попередив, що вечеря передбачається скромною — скнара клятий, кому потрібна твоя вечеря!
А втім, біс із ним. Тут мало не всі такі: лічать кожну марку, тільки й розмов, що про гроші, заощадження, проценти.
— Гаразд, — погодився, — в кіно я ще встигну.
— То прошу вас о восьмій. Здається, ви ще не маєте машини, ми з Валерією заїдемо по вас.
Сопеляк відступив, даючи дорогу Рутковському, обернувся, дивився йому вслід, і злі вогники горіли в його очах. А Максим так і не озирнувся: одразу забув про Сопеляка, його хвилювала зовсім інша проблема — як дістатися до секретних паперів, що зберігаються в сейфах керівника відділу Романа Кочмара та в кімнаті працівників, котрі вивчали й аналізували повідомлення кореспондентів РС і пошту, яка приходила на станцію?
Все це цікавило Центр, а він поки що сидів тільки над газетними вирізками.
«Терпіння, — часто любив повторювати Ігор Михайлович, — терпіння — найцінніша якість справжнього розвідника. Терпіння й витримка…»
А яке може бути терпіння, коли в сусідній кімнаті, куди він може вільно заходити, стоять уздовж стіни сталеві сейфи з секретними документами? Такі ж документи з грифами SLD (особливо обмежений доступ), LTD (обмежений доступ) лежали на столах співробітників відділу, в них можна було зазирнути, перебігти, наче випадково, очима кілька рядків, однак Максим не дозволяв собі навіть цього. Цікавість на станції не схвалювали, до цікавих ставилися з недовірою, зрештою їх звільняли, тут панувала атмосфера суцільних підозр і доносів, тут кожен другий чи третій був агентом внутрішньої служби охорони, й Рутковський не міг не зважати на це. Завжди пам’ятав, що основне завдання, поставлене перед ним, — викриття діяльності РС як філіалу ЦРУ, — потребує холодного розрахунку, витримки й терпіння.
Ще в Києві Рутковський був добре поінформований, що не тільки радіомовлення становить функції РС, хоча, звичайно, підривна пропаганда є не останньою метою цього інституту «холодної війни».
Головним завданням мюнхенської радіостанції є збирання шпигунської інформації з Радянського Союзу та інших соціалістичних країн, вона також виконує функції керівного центру емігрантських організацій, координуючи їхню діяльність проти країн соціалістичної співдружності.
«Основною метою радіостанції є формування мислення й спрямування волі народів Радянського Союзу на необхідність ліквідації комуністичного режиму. Жодні радіостанції, що працюють від імені або під виглядом американців, цього зробити не можуть. Перевага „Свободы“ в тому, що, працюючи під виглядом емігрантської, вона має можливість говорити від імені співвітчизників, критикувати порядки в СРСР і закликати населення до антирадянських дій».
«Радіо „Свободная Европа“ і „Свобода“ в мирний час є єдиним засобом, з допомогою якого вдається дістатися стратегічно важливих східноєвропейських країн і вплинути на них. Співробітники радіостанцій — вихідці з країн Східної Європи. Вони працюють під контролем відповідальних осіб з числа американців».
Рутковський знав також, не міг не знати, що для керівництва РС і РСЕ при конгресі США в 1974 році було створено комітет з міжнародного радіомовлення. У жовтні 1975 року комітет видав доповідь з аналізом діяльності радіостанцій, де, зокрема, повідомлялося, що вони зосереджують свою увагу на збиранні інформації та аналізі становища в Радянському Союзі й інших соціалістичних країнах, на їхніх «національних справах». Цим питанням присвячується 44–60 процентів ефірного часу. Такі передачі мають сприяти виникненню «внутрішнього діалогу», що, зрештою, на думку стратегів «психологічної війни», означає не що інше, як намагання викликати такий розбрат серед держав соціалізму, який можна порівняти тільки з переможними воєнними діями.
І цю доповідь було видано всього через два місяці після підписання на загальноєвропейській нараді у Хельсінкі Заключного акту, Де Сполучені Штати разом з іншими державами зобов’язувалися утримуватися від будь-якого втручання — прямого чи побічного, індивідуального чи колективного — у внутрішні або зовнішні справи, що входять до внутрішньої компетенції іншої держави-учасниці.
…Стіл Рутковського в кімнаті другий праворуч. За два метри від нього сидить Степан Карплюк — довгошиїй, вічно усміхнений і ввічливий чоловік, який перший привітав Максима й висловив своє задоволення від перспективи співробітництва з ним.
Карплюк виголосив усю свою велемовну тираду цілком серйозно, і Максим вислухав його також серйозно: подякував і висловив певність, що знайде допомогу й підтримку в новому для нього, але — він не сумнівається в цьому ані на мить — дружньому колективі.
Щоправда, інші співробітники відділу не виявили особливого ентузіазму, навпаки, дивилися досить неприязно, проте Рутковський вирішив не помічати їхньої часом відвертої ворожості, тримався з усіма привітно й рівно — через два — три тижні ця політика дала свої наслідки: деякі працівники почали не лише вітатися, а й розмовляти з ним. Не кажучи вже про сьогоднішній демарш пана Віктора Сопеляка.
Карплюк уже сидів на своєму місці. Побачивши, що Рутковський почав розбирати папери, висунув ліву шухляду свого столу, щось переклав там і засунув знову. Запитав у Максима:
ebooksa