Говорити про свої оповідання Рутковському не дуже хотілося, і він спробував перевести розмову на інше:
— Усі ми грішні люди: один пише оповідання, другий грішить якось менше. Шкода, немає духівників, котрі відпускали б такі гріхи. Хоча можна випустити індульгенції.
Але пані Валерія не сприйняла Максимового жартівливого тону. Куточки губів у неї опустилися, від чого її довгасте обличчя ще подовшало, вона посмикала себе за кінчик м’ясистого носа й мовила безапеляційно:
— Мушу сказати вам правду, пане Максиме, ваші твори досить пристойні, проте тенденційні, а вам треба рішуче позбавлятися тенденційності.
— Ліричні образки, пейзажні замальовки… Суто настроєві речі… — заперечив Рутковський.
— О-о! — вигукнула пані Сопеляк. — А який настрій, прошу вас? Ви подумали про це?
— Настрій людини, котра розмірковує про життя, хоче усвідомити його красу, якось пізнати природу.
— От ми й підійшли до суттєвого, — урочисто вигукнула пані Валерія. — Красу якого життя хоче усвідомити ваша людина? Радянського життя, не нашого, а кому це потрібно?
— Так, кому це потрібно? — запитав і Сопеляк.
— Є загальнолюдські проблеми, для чого підводити під усе це політичну базу? — Кажучи так, Максим, звичайно, кривив душею: він знав, чого хоче від нього ця доскіплива жінка з конячим обличчям; зрештою, вона мала рацію, і навіть його суто ліричні мініатюри так чи інакше були просякнуті пафосом життєлюбства й оспівували саме той світ, з котрим не могли примиритися Сопеляки. Однак погодитися з ними — означало якось попасти до них у залежність, точніше, дати їм можливість наступати на нього, а саме цього Рутковський не хотів, тому й сперечався.
— Я могла б використати в передачах два — три ваших оповідання, — вела далі Сопелякова, — з умовою, що ви десь дотягнете їх. Хотілося б трохи більше смутку, знаєте, коли людина дивиться на світ сумними очима, тоді й світ робиться зовсім іншим: важким, тоскним, а як у такому світі жити справжньому художнику?
— Так, як жити справжньому художнику? — мов луна повторив Сопеляк, підвів угору виделку з оселедцем, урочисто помахав нею і з’їв оселедця.
Рутковський одразу збагнув, чого хоче від нього пані Валерія. Вирішив не йти в неї на повідку, але й відмовитися не міг: відмова видалася б підозрілою — тобі пропонують ефір, отже й гроші, а тут ніхто не відмовляється від грошей, ніхто й ніколи, в який би спосіб не були зароблені. Навпаки, чим більше злостивості, наклепу й брехні, тим краще, за це й платили більше, й кожен ліз наперед, щоб догодити начальству, оббрехати радянський світ.
— Я подумаю над вашою пропозицією, — серйозно відповів Максим. — Вона видається мені перспективною, та, знаєте, іноді важко повертатися до минулого. Закон творчості: тоді я дивився на світ зовсім іншими очима, проте, сподіваюсь, ви не заперечуватимете цього, писав зовсім щиро, й саме ця щирість стоїть на перешкоді сьогоденній переробці оповідань. Мені важко сказати, як саме можна зробити це, однак спробую…
— Тепер у вас нема ніяких перешкод, — заперечила пані Валерія.
— Я чув ваші передачі й знаю, що ви серйозно ставитеся до них. Мені вони подобаються… — зауважив Рутковський.
— Ще б пак! — втрутився Сопеляк. — Валерія така талановита, вона талановитіша за всіх нас! — Ніс від алкоголю у нього почервонів, очі сльозилися.
Пані Валерія зиркнула на чоловіка роздратовано — той одразу знітився й потягнувся до пляшки, а Рутковський вів далі:
— Сподіваюсь, ви розумієте, що письменник не може існувати в безповітряному просторі. Все, починаючи від образної системи й кінчаючи ідеєю твору, вимагає міцного грунту, а я тут тільки почав пускати коріння.
— Звичайно, мені зрозуміло це… — Пані Валерія підперла гостре підборіддя тильним боком долоні, якось кумедно повела губами й носом, як кролик, що принюхується, і мовила нараз жалібно: — У Києві зараз спіють каштани… Я любила дивитися, коли вони падають на брук і вискакують із шкаралупи. Великі, блискучі каштани…
ebooksa