Мартинець поблажливо поплескав Рутковського по плечу.
— Робиш успіхи, — ствердив він категорично. — Цей бородань має якийсь нюх, точніше його хитра дружина. Стара скнара, не витратить ані марки, коли точно не знатиме, що це окупиться із зайвиною. Про вечерю вже годі й казати: бути тобі, пане Максиме Рутковський, на коні.
— Так ось чому він попередив, що запрошує саме на скромну вечерю! — зареготав Максим весело. — А я думав, просто так, із ввічливості.
— Коли ще можеш, відмовся, — щиро порадив Мартинець. — Краще повечеряємо разом, я тебе з такими дівчатами познайомлю! Гретхен і Кетхен, вродливі й без забобонів…
Пропозиція була спокусливою, однак Рутковський швидко прикинув, яких ворогів наживе в особах Сопеляка та його дружини, й відмовився.
Рівно о восьмій Максим спустився з п’ятого поверху свого модерного — з бетону й алюмінію — будинку, де станція надала йому однокімнатну квартиру з кухнею та ванною. Все, починаючи від меблів і кінчаючи кухонним обладнанням, становило власність РС, але другий ключ Максим мусив віддати адміністрації і вже мав змогу впевнитися, що недаремно. Точно знав, що двічі протягом трьох тижнів хтось побував у нього. Незвані гості діяли, правда, акуратно й кваліфіковано, та все ж наслідили: в письмовому столі авторучку поклали так само на блокнот, однак у Максима вона кінчиком пера торкалася крапки малюнка, тепер же лежала на півпальця вище. Ретельно копирсалися відвідувачі і в шафі з білизною та стелажах.
Старий синій «рено» стояв біля під’їзду, і у віконце виглядав Сопеляк. Пані Валерія сиділа за кермом. Вона озирнулася на заднє сидіння, куди заліз Рутковський, простягнула зморшкувату руку з перламутровими нігтями, Максим не без насильства над собою поцілував її, і пані Валерія, не вимовивши ані слова, спрямувала «рено» у вечірній потік автомобілів.
Сопеляк почав щось казати, та пані Валерія лише зиркнула на нього скоса й процідила:
— Ти ж знаєш, розмови заважають мені вести машину.
Сопеляк посміхнувся Максимові, й вони доїхали до ресторану, точніше, до якоїсь забігайлівки на околиці Мюнхена, в урочистій тиші. Тут Сопеляків знали, зустрів їх сам господар — типовий баварець, низький і опасистий, з руками, як лопати; провів через зал до тихого закапелка, де стояв вільний столик. Ні слова не кажучи, зник, і одразу з’явився офіціант з пляшкою шнапсу й закусками — отже, Сопеляки по телефону обумовили й меню, справді не дуже щедре, бо офіціант приніс лише салат, оселедця та ковбасу.
— Чудово, — заметушився Сопеляк, — добре гуляємо, і я давно не їв так смачно.
Сопелякова тільки зиркнула на нього суворо, пан Віктор затнувся одразу і, здається, на цілий вечір — налив усім по півчарки шнапсу й склав руки на відгодованому череві, солодко дивлячись на дружину.
Пані Валерія поправила кінчиками пальців зачіску. Тільки тепер Максим помітив, що вона була в перуці якогось сиво-попелястого кольору, але, незважаючи на колір та зморшкувате обличчя, грайливо випустила кілька пасом на лоба.
Випнула губи манірно, зовсім як вісімнадцятирічна кокетка, і мовила якимсь грудним і несподівано низьким голосом:
— Нам з Віктором, — вона вимовляла ім’я чоловіка на французький лад, — дуже приємно побути в товаристві нашого молодого й здібного друга звідти… — Нараз вона зовсім по-старечому шморгнула носом і закінчила сльозливо: — Сподіваємось, що станемо приятелями, принаймні ми завжди до ваших послуг.
— Так, до ваших послуг, — повторив Сопеляк, мало не побожно дивлячись на дружину.
Максим підняв чарку, подякував і ковтнув шнапсу — дешевого шнапсу, який баварці п’ють маленькими чарочками, не закушуючи, — горілка обпалила йому горло, він закусив салатом і потягнувся до оселедця. Взяв кілька шматків, потім наполовину спорожнив тарілку з ковбасою і, побачивши кислі обличчя Сопеляків, збагнув, що повівся не зовсім етично. Але йому зараз було не до інтелігентських переживань: оселедець виявився справді смачним і приглушив усі муки сумління.
Беручи приклад з Рутковського, активніше взявся до закуски й пан Віктор — у бороді його застряла цибуля, однак татусь Хем, не звертаючи уваги на незадоволені погляди дружини, випив ще півчарочки й дозволив собі покласти кілька ложок салату.
Мабуть, пані Валерія вважала, що їжа не облагороджує людину, — вона обмежилася шматочком ковбаси, відклала виделку й почала розмову, видно, з давно заготовленого речення:
— Завжди приємно познайомитися з талановитою людиною, а я читала ваші оповідання, пане Максиме, й вони справили на мене незабутнє враження.
ebooksa