— Що мені станеться? — відповів Мартинець. — Ні зимно, ні спекотно… — махнув він рукою, наче поскаржився, але всміхнувся доброзичливо.
Максимові подобався Мартинець. Іван взагалі був якоюсь білою вороною на РС, хоч шлях його не відрізнявся від уторованих шляхів деяких інших антирадянців: поїхав з туристичною групою до ФРН, залишився, попросив політичного притулку, довго поневірявся в брудних казармах Цірндорфа, поки один із кореспондентів радіо «Свобода» не помітив його й не доповів вищому начальству.
І ось — другий рік як Мартинець диктором на РС. Стоїть, перекочуючись з носків на п’яти, у замшевій куртці з блискавкою, яскравій модній краватці, американських джинсах, з масивним золотим перснем на безіменному пальці правиці — самовпевнений, трохи цинічний, людина, якій пофортунило.
Щось підказувало Максимові: з Мартинцем можна бути більш-менш відвертим, звичайно, не дуже, бо базікало, та принаймні не дуже шкідливий і зумисне не підкладе свиню. Тому й запитав прямо:
— Слухай, Іване, хто такий Карплюк?
— Тобі видніше: поруч сидиш…
— І все ж?
— Щось трапилось?
— Розумієш, щойно він пропонував мені підписати якогось листа проти Кочмара.
— А ти?
— Відмовився.
— Молодець.
— Але ж, якщо справді всі працівники…
— Пусте, — заперечив Мартинець. — Кочмара вам не звалити. Керівництво станції завжди підтримує начальників, а не підлеглих.
— Я цьому Карплюкові так і відповів: ціную пана Романа як гарного керівника.
Мартинець хитро зиркнув на Рутковського.
— А в тебе губа не з лопуцька. До речі, чого до тебе чіплявся тато Хем?
— Запросив на вечерю.
— Не може бути!
— Сказав, що вони з жінкою будуть раді…
ebooksa