Лагідний янгол смерті

— Васю, — звернувся до нього полковник за хвилину. — Тут на Москву є вагони?

— Так, — Вася кивнув.

— Там у хлопців у вагоні ще якийсь військовий труп залишився, — сказав, посміхаючись, полковник. — Перевантаж його з колегами на най-, ближчий московський... — полковник наче загубив думку і повернувся до Петра, — Петю, а труп якось запакований? Чи просто...

— У мішку, на «змійці», — відповів Петро. Полковник замислився.

— Васю, — сказав він за хвилину. — Притримай потяг, скажи — затримка п"ятнадцять хвилин. І відразу сюди!

Вася побіг до локомотива, а полковник, нічого не сказавши нам, поліз під вагон.

«Пішов труп провідати», — подумав я.

Ми тим часом огляділися в новому купе — тут уже пахло європейською цивілізацією. І купе було фірмовим, зі справжнім заскленим віконцем, і туалет із дзеркалом та умивальником, і тамбур із маленьким титаном і ящиком брикетного вугілля.

Склавши речі й залишивши жінок у купе, ми з Петром вийшли з вагона. Цей вагон був власністю «депо Баку».

— Отже, тут наш пісок, — Петро кивнув на запломбовані відкотні двері.

— Тут, напевно, — погодився я.

Повернувшись до тамбура, Петро спробував відчинити двері до вантажної частини вагона, але вони були замкнені на ключ. Довелося повернутися до купе.

За кілька хвилин практично одночасно повернулися Вася і полковник. У полковника на обличчі сяяла усмішка.

— Є змога залишити про себе хорошу пам’ять! — радісно та ядуче промовив він, дивлячись на Васю. — Перенесете труп до найближчого московського, і нехай хтось із бомжів напише записку: «Привіт від генерала Воскобойникова». Вкладеш записку в мішок. Нехай почистять свої лави!

— Гаразд, — відповів Вася з готовністю в погляді.

— Ну все, бережи себе! — полковник простягнув Васі руку. — Дасть Бог, ще здибаємося!

За кілька хвилин ми всі сиділи в купе на нижніх полицях. Я сидів із Гулею, а навпроти через стіл сиділи Петро, Галя і полковник. Полковник, знявши з руки годинник, поклав його перед собою і спокійно стежив за секундною стрілкою. Так тривало, доки потяг не смикнувся.

Повільно поповзли повз наше вікно вагони сусіднього товарняка.

Я раптом задумався про те, що в цьому купе тільки чотири полиці, а нас уже п’ятеро. Окинувши уважним поглядом купе, я помітив відсутність рюкзака полковника. Цікавість примусила мене нахилитися і зазирнути під нижні полиці.

— Щось загубив? — запитав мене Вітольд Юхимович.