— Так, — відповів я. — Ваші речі.
— А-а! — посміхнувся він. — Спостережливий хлопчина! Вони не тут, я у вагоні спати буду. Але якщо покличете мене на сніданок — не ображусь!
— А мішки у вагоні? — похмуро запитав Петро.
— Ні, мішки не там, мішки у сусідньому, — сказав, не повертаючись, полковник. — І не треба за них хвилюватися.
Петро поліз під стіл, витягнув із сумки трубку і кульок із примівським тютюном. Мовчки набив люльку і, струснувши в руці сірникову коробку, підвівся та вийшов до тамбура.
— Мені теж інколи доводиться робити не те, що я хочу, а те, що треба, — провівши поглядом Петра, промовив полковник. — І нічого. Це життя...
65
Години за півтори, коли потяг уже проминув Ростов-на-Дону, вода, що закипіла в титані, розтопила лід недовіри. Титаном займався полковник, і він же вніс до купе п"ять склянок окропу, а потім кинув у кожен по одноразовому пакетику чаю.
— У мене і цукор є, — сказав він, викладаючи з кишені джинсової куртки кілька упаковок «залізничного» цукру. — Пригощайтеся!
— А що тут у вагоні? — запитав після чаювання Петро.
— Китайські дитячі іграшки і в"єтнамський бальзам, — мирно усміхаючись, відповів полковник.
— Іграшки? — недовірливо перепитав Петро й посміхнувся.
— Ходімо! — полковник вибрався з-за столика і, зупинившись біля купейних дверей, озирнувся.
Ми з Петром пройшли за ним до тамбура. Він відімкнув ключем двері до вантажної частини вагона й дав нам дорогу.
Вагон був доверху заповнений картонними коробками і фанерними ящиками. Вузенький прохід між ящиками і коробками вів до невеличкого вільного від вантажу майданчика з внутрішнього боку відкотних дверей. Там, у тьмяному світлі, що падало з маленького вентиляційного віконця, на дерев"яній підлозі лежали два піддони, поверх яких був розстелений синій спальний мішок. Поруч ми побачили фанерний ящик, вочевидь, призначений заміняти стіл, і рюкзак полковника.
Ми зупинилися перед цим лігвищем.
— Я вас не на екскурсію привів, — пролунав за спиною незвично сухий і суворий голос Вітольда Юхимовича.
Він пройшов уперед, присів на свій імпровізований матрац і примружився, дивлячись на нас знизу вгору.
— Я не збираюся перед вами ні звітувати, ні вибачатися! — промовив він досить похмурим тоном. — Ви самі влізли в цю справу, і не варто корчити із себе ображених! Якби не я — ви б зараз сиділи десь у казахському КПЗ і ночами відповідали на питання слідчих. І про нелегальні розкопки, і про наркотики у банках із-під дитячого харчування. Коли в пустелі я отямився з головою, що розколювалася від болю, зі зв’язаними ногами — я не образився на вас. Я просто захотів догнати вас і начистити пику, я так би і вчинив, якби не цей пісок. Може, це був і не пісок, а просто втома! Я даю вам дві хвилини, щоб ви вирішили, як ми далі будемо розмовляти: на рівних і при повній взаємній довірі, чи я говоритиму з вами, як полковник із рядовими, що загриміли на гауптвахту.
Полковник дістав із нагрудної кишеньки джинсової куртки годинник зі шкіряним ремінцем, завів його. Відсунувши довгуватий рукав куртки, кинув погляд на власний годинник.
ebooksa