Не можна сказати, що тієї миті його обіцянка мене заінтригувала. Я більше переймався думкою про те, щоб зняти зі стінки ліворуч від своїх дверей вивіски благодійного фонду "Корсар". Та й узагалі, моя цікавість була вгамована на рік уперед. До того ж увечері за нашою першою домашньою вечерею — локшиною зі старих запасів — мене діймали думки, не дослухатися до яких я не міг. Я раптом усвідомив, що будь-яке знання зобов"язує, що будь-яка задоволена цікавість залишає тебе у боргу не лише перед тим, хто її задовольнив, але й перед щойно набутим знанням чи інформацією. Я сам уже відчував себе зобов"язаним перед Олегом Борисовичем. Не через десять тисяч доларів, з яких дві тисячі були чи то частиною незрозумілої майбутньої суми, чи то, як сказав Олег Борисович, компенсацією за вимушений прогул. А може, це був якийсь аванс? За що? Я ще не знав. Чи було це пов"язано з його очевидною довірою до мене? Адже він розповів мені про людей на фотографіях. Розказав небагато, але достатньо, щоб зрозуміти, що трійка, яка входить тепер до першого ешелону бізнесу й політики Росії, двадцять із гаком років тому була причетна до вбивства. Олег Борисович, напевно, знав про цих людей значно більше. Мабуть, він знав, чим вони тоді займалися? Зараз я думав, що було би легше не знати нічого про людей на фотографіях. Але було вже запізно.
На вулиці мрячив дощ. Петро і Галя залишили розгорнуті мокрі парасольки сушитися в передпокої.
Ми всілися за стіл, налили жінкам вина, а собі горілки. Закуска була скромною, але якби така закуска була в нас у Казахстані або потім, у товарному вагоні, ми були би просто щасливі. Малосольні огірочки, бородинський хліб, шинка, голландський сир. Навіть коли я вранці просто купував усе це в найближчому гастрономі — душа співала. Це теж було частиною повернення додому — повернення до старих гастрономічних цінностей, до буденного ритуалу закуски. Забрати цей ритуал із життя людини — серйозне покарання. Тюремне покарання власне і є позбавленням людини звичних ритуалів.
Ми випили за зустріч. Розповіли Петру й Галі, як хрестили Гулю і як вінчалися.
— Ну, тепер час українську мову вивчати! — усміхаючись, сказав Гулі Петро.
Ми з нею перезирнулись.
— Гаразд, — мовила вона. — Якщо Галя мені допоможе...
Так напівжартома, відриваючись на короткі тости, ми сиділи ще години зо дві. Потім, доки Гуля заварювала чай, Петро приніс із передпокою свою торбу.
— Ти знаєш, — сказав він. — Ми там, біля твердині, дещо відкопали, але вам не показали... Перепрошую... Але, як мовиться, ліпше пізно, ніж ніколи.
Він витягнув із сумки щось, загорнуте в газету. Розгорнув. Це була срібна скринька завбільшки з половинку цеглини.
Я взяв скриньку до рук. Відчув приємний холод і важкість срібла. На верхній гладенькій частині красивим почерком було вигравіювано надпис: "Любому Тарасу від А. О.". Спробував підняти кришку, але скринька була замкнена.
Усміхнувшись на мій запитальний погляд, Петро взяв із моїх рук скриньку. Потрусив її, і я почув усередині рух чогось легкого, швидше за все — паперу.
— Вона замкнена на ключ. Ми вирішили, буде чесно, якщо ми всі вкупі відімкнемо... У тебе є якісь знаряддя?
Я знову взяв у Петра скриньку. Подивився на маленьку шпаринку для замка.
— Може, не треба ламати? — запитав я, дивлячись Петру в очі.
— Тут не ламати слід, а трішечки відігнути, щоб вона відімкнулася.
Я зняв із шиї ланцюжок із золотим ключиком. Устромив його в замочок скриньки і повернув Петрові.
— Вибач, я тобі теж не все, що знайшов, показав, — сказав я йому. — Відмикай!
Він здивовано подивився на мене, потім на скриньку. Повернув ключик, і ми почули неголосне клацання замка.
У скриньці лежали складені вдвоє маленькі списані аркуші паперу.
ebooksa