Олег Борисович відповів на моє запитання німим пригніченим поглядом. Важко зітхнув.
— Не можна змішувати духовні пошуки з оперативною роботою, — промовив він після хвилинної паузи. — Або одне, або друге. Або смерть...
Він розкрив дипломат, витягнув звідти коричневий паперовий пакет і передав мені.
— Не загубіть, — сказав він, намагаючись усміхнутися.
Ми йшли до виходу із заповідника. Зараз він сяде до темно-синього «БМВ» і поїде. А так хотілося б поставити йому ще кілька запитань. І, звісно, почути відповіді.
Я скосив очі на нього. Він це помітив. Ми вже підходили до машини.
— А де зараз полковник Тараненко? — запитав я неголосно.
Олег Борисович, здивований запитанням, звів брови.
— Гадаю, що в Одесі, в санаторії імені Чкалова, — сказав він. — Відпочиває... Ну, на все добре! Візьміть мою візитку. Буде що — дзвоніть!
— А коли я можу переїхати додому? — поцікавився я.
— Завтра по обіді, — відповів він.
Провівши автомобіль поглядом, я подивився на охайний прямокутничок цупкого паперу. Прочитав: «НАУМЕНКО ОЛЕГ БОРИСОВИЧ, директор спільного українсько-казахського підприємства „КАРА-КУМ ЛТД“».
Здивований, я пішов навпростець через площу до свого будинку, помахуючи в такт крокам коричневим паперовим пакетом. Постояв кілька хвилин перед входом до під’їзду. Залишалася доба, і я знову житиму в себе вдома.
76
Наступного дня, зібравши свої речі та ввічливо відмовившись від допомоги Петра, ми зловили попутку і за троячку доїхали до Софійської площі.
Усередині в мене все кипіло від радості. Я чомусь думав, що Гуля цієї миті відчувала за мене справжню гордість.
Піднявшись на третій поверх, ми поставили речі на підлогу. Я дістав із кишеньки рюкзака ключ, устромив його в замкову шпарину і тут мою увагу привернула якась табличка, причеплена ліворуч від дверей. Я зробив крок вліво, прочитав латунну вивіску, й у мене відвисла щелепа.
Вивіска повідомляла, що за цими залізними дверима міститься «Склад дитячого харчування благодійного фонду „Корсар“".
По кількох хвилинах заціпеніння моя рука механічно потягнулася до дзвінка. Я натиснув ґудзик декілька разів. За дверима було тихо. Ніхто не поспішав відчиняти двері на склад, який раніше був моєю квартирою.
Погляд мій сповз на ключ, який стирчав у замковій шпарині. Я навіть не спробував іще відімкнути двері, хоча дурницею було би вважати, що господарі цього „складу“ не поміняли б дверний замок.
ebooksa