Лагідний янгол смерті

— Ось тобі копачка, і вйо до роботи! — скомандував Петро і простягнув мені знаряддя фізичної праці.

Я знову подивився на карту, на дві позначені криниці, яких уже давно не було. Їх розташування вирахувати було б нескладно, якби карта-схема була нормальною. Але єдине, що тут було майже нормальним, — це лопата. Усе решта й усі решта, включно зі мною, мені здавалися вже трошки не в межах норми. Хіба що Гуля і хамелеончик, якого знову не було видно — певно, заліз у подвійний баул або сховався від сонця під моїм рюкзаком.

Я взяв лопату з рук Петра й пішов прогулятися поміж не надто мальовничих руїн.

44

Цього дня ми серйозно взялися до пошуку скарбів, і треба зазначити, що справа ця виявилася досить заразливою. Лопата «прикипіла» до моїх рук, а Петро й Галя, доки Гуля ходила з балоном по воду, блукали назирці за мною. Я розгріб пісок у кількох місцях, приблизно вирахуваних по карті-схемі. Пісок на цьому місці виявився навдивовижу пухким, і яму вдавалося поглибити сантиметрів до шістдесяти, доки вона починала осипатися. Працюючи квадратно-гніздовим методом, я залишав позад себе піщані кратери що два метри. Перші дві години пошуків жодних результатів не принесли, а потім я викопав велику муміфіковану ящірку. Петро з Галею, коли побачили, що я присів навпочіпки, миттю підбігли й присіли обабіч мене.

— Тут насправжки багацько роботи! — похитав головою Петро, окинувши поглядом місцевість й зупинивши око на морі, що виднілося ліворуч унизу. — От якби нам сотню москалів із заступами!

Я посміхнувся.

— Так би вони тобі й копали тут, москалі!

— То шукай далі! — кинув він, зводячись на ноги. Я поновив пошуки, хоча руки мої до того часу вже натомилися, та й сама моя поступливість починала мене дратувати: з якої радості я йому підкоряюся? І коли прийде його черга копати?

Незабаром я помітив, що в Галі в руках з"явилася довга тонка палиця й що вона з нею ходила, наче зі щупом, час від часу заганяючи її вглиб піску.

Гулі досі не було, й це мене починало трошки непокоїти. Я й так не надто уважно займався розкопками. Знайти невідомо що «за три сажні від старої криниці», якої більше не існувало, та й не знати, де вона була раніше, поминаючи вже те, що тут десь були раніше дві криниці — це завдання здавалося мені дедалі непривабливішим, ба більше — просто нереальним.

Від сонця розболілася голова, і я увіткнув лопату в пісок і повернувся до своїх речей. Висипав їх на пісок, знайшов гостроверху повстяну шапку й нап"яв її на голову. Почав складати решту речей назад до рюкзака — бляшанки з «дитячим харчуванням», шкарпетки. І раптом побачив те, про що давненько не згадував, — фотоапарат «Смена», який я знайшов разом із брезентовим наметом іще на початку мого пустельного шляху.

Я сидів на піску, і всі мої рухи були надзвичайно уповільнені. Я просто відпочивав, і під час перепочинку крутив у руках фотоапарат, вивільнений від шкіряного футляру. Невже в ньому справді залишилася відзнята плівка? Скільки їй років? Якщо в зниклого власника намету із собою була більш чи менш свіжа газета, яка зараз лежала на самому дні рюкзака, то ця плівка чекає на проявлення вже років зо двадцять!

— Агов, ти, чого розсівся! Вйо до роботи! — долинув до мене окрик Петра.

Я ліниво підвівся, поклав фотоапарат до рюкзака і попрямував до своєї лопати.

Так минув день. Коли я вже повертався до місця стоянки, на ходу рахував сліди своєї праці — більше сорока ямок. Сорок ямок і тільки одна знахідка — мумія ящірки! Хтозна, можливо, якийсь краєзнавчий музей купив би її з задоволенням або принаймні запропонував обміняти на мумію тушканчика — тут їх теж чимало водилося: разів п"ять за цей день я помічав їхні зацікавлені очиці, що стежили за мною з-за невисоких хвилеподібних барханчиків.

Коли ми пили вечірній чай, до нас виповз із-поміж речей хамелеончик і знову заліз на джинси до Галі. Вона вже сміливіше погладила його, всміхнулася.

Гуля на загальний подив розповіла, що по воду ходила до міста й набрала її з громадської колонки поруч із крамницею одягу. На згадку про крамницю одягу Галині очі зблиснули.

— А це далеко? — запитала вона.

— Ніде ти не підеш! — прикрикнув на неї несподівано роздратований Петро. — Ти що, сюди на шоп-тур приїхала?!