Лагідний янгол смерті

Потім, коли вже охолов, спокійно стягнув мотузкою кісточки на ногах, всівся на піску, як мисливець біля переможеного звіра, і закурив свою люльку.

Галя схвильовано подивилася на нього, я прочитав у її очах любов до цього сухорлявого різкуватого парубка. Я навіть не знав, які у них стосунки, хто вони: чоловік і дружина, чи просто соратники, як Ленін і Крупська? Але в будь-якому разі вони пасували одне одному, вони були більше, ніж «одної крові». Потім я подивився на Гулю, яка клопотала біля багаття. На Гулі була зелена сорочка-сукня, її темно-каштанове волосся напівпрозорою ширмочкою затуляло частину обличчя. Мені до цього часу не вірилося, що вона і я є тим «ми», яке називається родиною. Так, вона називала себе моєю дружиною, але в нас іще не було стосунків, які, наче якийсь клей «Момент», роблять людей невіддільними одне від одного. У нас, чи принаймні в мене, емоції та почуття були ще не вибудувані, дотепер цілком не усвідомлені. Що було в неї до мене — я ще не знав. Її характер залишався для мене загадкою. Суміш невидимої сталі й зовнішньої покірності. Таку суміш, якби я не зустрів Гулю, навіть уявити собі не зміг би в одній людині.

— Треба ладнатися в путь! — спокійно промовив Петро по п"ятихвилинній мовчанці.

Він кинув іще один погляд на тіло полковника і звівся на ноги.

— Йду погляну, що там у нього, — на ходу промовив він, прямуючи до речей Тараненка.

Багаття вже потріскувало. Над ним висів на тринозі казанок, біля якого сиділа Гуля.

Я сидів на підстилці, міркуючи про «відлетілого» полковника. Я не розумів, куди тепер рухатися. Заздалегідь обрана ціль раптом стала небезпечною. Але відмовитися від неї здавалося неможливим. Залишалося тільки досягнути цієї мети й потому спробувати пірнути в темряву, вийти з гри. Довге життя краще за посмертну славу.

— Агов, ти, поглянь, що я в нього знайшов! — до мене підійшов Петро. Простягнув розгорнуту схему Новопетрівського укріплення. Схема, зроблена тушшю, була старою, але не стародавньою. У нижньому правому кутку я розгледів підпис того, хто її складав, і дату — «1956 рік».

— Ти сюди подивись! — Петро тицьнув пальцем у чорне коло, біля якого дрібними чорними літерками було написано: «Розташування старої криниці».

— То що, він усе знав? — здивувався я.

— Нічого він не знав! — відрубав Петро. — Maпy мав, а де шукати не знав, бо в іншому разі на біса б ми йому здалися!

У моїй перегрітій казахським сонцем голові все поступово стало на свої місця.

Зрозумів я, що в активі було все необхідне для знаходження «скарбу», захованого в піску. Була навіть лопата. Тож спільна українсько-російсько-казахська подорож просувалася до своєї заключної стадії, після чого можна буде привітати Петра і Галю, а може, й полковника Тараненка зі знайденням реліквії і нарешті залишитися наодинці з Гулею. Так, мета моєї мандрівки зазнала неабияких змін. Тепер мені хотілося одного — залишитися вдвох із Гулею і вже потім вирішувати: що нам робити, куди йти чи їхати. Моє майбутнє тепер проглядалося з нового, несподіваного боку. Із авантюрного воно перетворилося на романтичне. «Романтична подорож на двох». Здається, є такий приз у телепрограмі «Любов із першого погляду».

Я отримав цей приз, не беручи в ній участі. Тепер, щоб залишитися вдвох із Гулею, треба було позбутися супутників, чия присутність тільки й заважала авантюрній мандрівці перетворитися на романтичну. А для цього зоставалося хіба знайти те, що закопав у піску великий поет, і помахати на прощання тим, хто повезе знахідку на далеку чорноземну батьківщину.

Гуля налила всім чаю і роздала сирні кульки. Галя віддала свою кульку Петру, а від нього з глузливою посмішкою отримала батончик «Снікерс».

Петро знову кинув погляд на «відлетілого» Тараненка. Тільки по довгому втомленому погляді на полоненого полковника він відсьорбнув зеленого чаю і кинув до рота маленьку жовтувату сирну кульку. Він так легко і по-свійському це зробив, що на мить здався мені найсправжнісіньким казахом. «Ще трошки, і ми всі тут казахами станемо, — подумав я. — І всі міжнаціональні підозри зникнуть самі собою, розчиняться у зеленому чаї разом із сирними кульками, розкатаються по язику до стану слини».

Галя несподівано простягнула половинку «Снікерса» Гулі, а та взяла, відразу поклала весь шматочок до рота і запила чаєм.

Мені згадалися мої нещодавні роздуми про різні способи досягнення міжнаціональної злагоди. Тепер у перелік дій та предметів, які викорінюють взаємну недовіру, я міг додати й батончики «Снікерс».

— То що, — Петро подивився на мене. — Час рушати... Цю свиню тут залишимо, — він кивнув на полковника.

Я заперечливо мотнув головою.