Лагідний янгол смерті

— Як ти гадаєш, скільки тут сантиметрів? — запитав я в неї, показуючи обрану відстань на карті.

— Мабуть, тридцять п"ять — сорок.

— А якщо пройтися пішки від батареї до стіни?

— Метрів триста...

Я кивнув. Ми подивилися одне одному в очі.

— Знаєш, чого я зараз хочу більше за все? — запитав я.

— Щоб усе це лишилося в минулому? — висловила припущення вона.

— Усе, крім тебе.

Гуля всміхнулася. Я нахилився до неї, поцілував у губи.

— Чому ти не носиш шапку, яку тобі подарував мій батько? — запитала Гуля, поглянувши на сонце, що зависло над нами.

— Я одягну, вона в рюкзаку...

Двічі я відміряв кроками вибрану відстань, а тоді записав зі зворотного боку карти-схеми отримані триста п"ятдесят п"ять метрів. Тоді тим самим олівцем просто намалював тоненьку «сантиметрову лінійку» між двома орієнтирами на карті. Потім довго ділив метри на сантиметри, плутався, перераховував. Повсякчас виходило щось не те. Зрештою я вирахував, що в одному сантиметрі на карті-схемі було майже дев"ять метрів. Тепер треба було перевірити правильність цього масштабу на якійсь іншій відстані, тож я знову взявся до вивчення карти. Точкою відліку вирішив знову вважати артилерійську батарею. Подумки провів від неї лінію до фундаменту солдатської їдальні — тут відстань була коротша, і я, намалювавши олівцем таку ж поділену на умовні сантиметри лінію, подався міряти відрізок ногами.

Результат мене спантеличив — схоже, карту-схему креслили п’яні геодезисти, бо ж після кількох перерахунків я переконався, що на цьому відрізку один сантиметр на карті-схемі відповідав двадцяти двом метрам.

Досі розгублений, я попрохав Гулю перерахувати ще раз. Її результат виявився таким самим.

— Що це означає? — здивувалася Гуля.

— Це означає, що доведеться багато копати, — трохи пригнічено відповів я.

А тут якраз дуже вчасно з"явився Петро з лопатою на плечі. Він спускався до нас піщаним пагорбом, щось наспівуючи собі під носа.

Першим ділом я зіпсував йому настрій, і його посмішка під чорними вусами швидко вирівнялась у звичайну лінію рота.

— Ну гаразд, — після паузи почав говорити він. — Проте ж ми відаємо, де шукати...

— Еге ж, — кивнув я. — Он від тих каменів і, певно, майже до моря. А в інший бік іще метрів триста-чотириста...