Нарешті вогонь запалав, а тріски розтрощеного стовбура надали йому незвичну яскравість і силу. Вода в балоні закінчувалася, і ми поставилися до неї більш ощадливо, ніж зазвичай. Залишили точно на ранковий чай. Тут уже нам, здавалося, хвилюватися не було чого, бо ж наблизилися ми не тільки до руїн, але й до людей, які біля цих руїн оселилися. Десь поруч було місто Форт-Шевченко. Прогулятися по справжньому місту мені хотілося більше, ніж бабратися в піску. Давалася взнаки ностальгія міського мешканця.
Але вечір швидко переходив у ніч, і я вже знав, що сил у нас вистачить лише на похідну вечерю і на розкладання підстилок для сну.
42
Вітольд Юхимович Тараненко відчув брак кисню. Він уже втратив лік часу польоту. Вже й космос здавався йому одноманітним, тим більше що після зустрічі з великоднім яйцем і одиноким космонавтом нічого цікавого з ним не відбулося. Повз пролітали різнокольорові метеорити, деякі досить великі. А коли поруч проплив метеорит завбільшки з хатку-мазанку його бабусі, невідомою силою полковника віднесло вбік, і він відчував інерцію цього руху ще близько години.
Але тепер він почувався зле. Бракувало повітря, і в голові виник неприємний жар, наче підскочила температура. Спочатку він був подумав, що припекло сонце, та коли роззирнувся, збагнув, що сонця ніде нема. Вдалині виднілася невелика жовта планетка, але вона була тьмяною. «Це навіть не Місяць», — вирішив полковник Тараненко і знову замислився про свою голову. Повільно доторкнувся до чола, та чоло здалося неймовірно холодним. «Може, в мене дуже гаряча рука і тому я не можу відчути реальну температуру лоба?» — знову подумав Вітольд Юхимович.
І раптом нові внутрішні відчуття примусили його насторожитися — він відчув, як його тіло набуває ваги, важчає, наче хтось невидимий підкладає до кишень цеглини. Його почало тягнути вниз, і він зробив різкий рух руками й боязко озирнувся. Якби він був на повітряній кулі — миттю взявся би викидати з кошика баласт — мішки з піском. Але ж він не на повітряній кулі. Він радше сам собі повітряна куля...
І відразу ж він уже чітко відчув швидкість і напрямок свого падіння. Він не плив, він падав кудись униз. І доки внизу виднілася бездонна глибина космосу, падати було не так страшно, хоча нервова напруга й не відпускала його з самого початку падіння. Але ось у цій бездонній глибині з"явилася й на очах збільшувалася крапка, яка поступово перетворювалася на кулю. Вона вже переросла розміри тенісної кульки, і полковник зрозумів, що це не яйце-писанка, а щось значно огрядніше. За деякий час крапка виросла до розмірів планети, й він уже знав, яка це планета. Він пам"ятав її ще зі шкільного підручника. Ця планета називалася Земля. Він сам жив на цій планеті. Але повернення на рідну планету не радувало полковника. Повітря обпалювало шкіру рук і обличчя. «Це через швидкість, — збагнув Вітольд Юхимович. — Через космічну швидкість згоряють супутники, входять у щільні шари атмосфери...» І він із жахом уявив собі, як від тертя об його шкіру спалахує повітря довкола й він, увійшовши до щільних шарів атмосфери, вже ніколи з них не вийде.
Й ось він побачив ці щільні шари, хоча на вигляд вони не були аж такими щільними. Радше скидалися на напівпрозору хмаристу сферу, що огортала його Землю. Швидкість наростала. Щільні шари наближалися, і від страху згоріти в цих шарах полковник Тараненко заплющив очі. Він летів із заплющеними очима, доки раптом не відчув, як його тіло пробило якусь оболонку зі звуком, схожим на тріск порваного паперу або поліетиленового пакета. Полковник розплющив очі й поглянув назад (летів він зараз уперед ногами): щільні шари атмосфери з іще помітною діркою, яку пробило його тіло, лишилися позаду. Внизу лежала Земля.
43
Зранку я збудився останнім. Петро стояв трошки віддалік із картою-схемою в руці. Час від часу він крутив головою, вишукуючи, певно, позначений на карті орієнтир. Поруч потріскувало багаття, на якому кип"ятилася остання порція води.
Відчуття бадьорості прокинулося в мені, щойно подумалося: сьогоднішній день може стати вирішальним. Адже ми вже були на місці — навіть не підводячись, я бачив неподалік на невисокому курганчику руїни артилерійської батареї. І хоча хвилеподібна нерівність місцевості приховувала від мого погляду інші деталі укріплення, вже теоретично знайомі з карти-схеми, я знав, що все це десь поруч. Настільки поруч, наскільки може опинитися дружина під час першої шлюбної ночі.
Незабаром ми присіли біля вогнища з піалами в руках. Навіть у зазвичай смутно-задумливої Галі в очах прочитувалася діловита зосередженість.
Після сніданку Петро розклав на піску карту-схему Новопетрівського укріплення й покликав мене.
— Диви-но, — сказав він. — Тут ми мусимо якось масштаб вирахувати.
— Ну, це просто, візьмемо одну відстань, поміряємо на карті в сантиметрах, а тут кроками в метрах і поділимо метри на сантиметри... Ось і масштаб вийде.
Петро подумав і кивнув.
— Тільки знаєш що, — додав він. — Тут на карті дві студні...
— Добре, що не більше.
— Ну гаразд, ти вирахуй масштаб, а я наокруж пороздивляюся.
Залишився я наодинці з картою. Теж роззирнувся навсібіч. Вирішив порахувати відстань від артилерійської батареї до залишків фундаменту казарми. Поки сидів на теплому піску, схилившись над картою, почув за спиною м"які «сипкі» кроки. Озирнувся — до мене підійшла Гуля, присіла поряд.
ebooksa