— «По-бє-да», — прочитав він на циферблаті, потім покрутив у руках, розглядаючи. Його обличчя відбивало повне нерозуміння.
— Петре, там щось на задній стінці, — сказав я, коли помітив вигравіюваний надпис.
Він підніс годинник до очей, примружився — сталева стінка блиснула на сонці.
— «Майору Науменку Віталію Івановичу від товаришів по службі. Київ. 1968 рік», — прочитав він.
Я озирнувся на мумію. У мене виникла підозра, що між годинником і мумією існує зв"язок. Чи ж це не сам майор Науменко? Хоча хто він такий і що тут робив?..
Полковник мовчки взяв годинник із рук Петра й несподівано різко відійшов убік. Відвернувся. Завмер, стоячи спиною до нас. Мені здалося, що плечі його здригнулися.
Петро теж подивився на спину полковника. Ми перезирнулися. А Галя так і лишилася біля краю розкопа. Її, схоже, не цікавили справи чоловіків.
Я почув звук «блискавки», яку розщібали, побачив піднятий лікоть правої руки полковника. Напружене очікування скувало мене — я усвідомив, що полковник дістає з кобури пістолет. Якщо він зараз різко розвернеться і почне стріляти — нам гаплик. Професійний військовий із такої відстані всіх трьох покладе за лічені секунди.
«Добре, що Гулі тут нема», — встиг подумати я, і тишу рознесло на шматки лункими пострілами.
Я здригнувся, проте лишився стояти. А полковник, піднявши правицю з пістолетом і спрямувавши цівку в небо, зробив іще кілька вистрілів. Потім опустив руку і схилив голову — мені добре було видно його міцну потилицю.
Тиша дочекалася, поки відлуння пострілів затихло, і знову посіла своє місце. Ми стояли нерухомо.
Полковник Тараненко повільно повернувся. У його очах стояли сльози, але гладенько поголені щоки були сухими. Він подивився крізь нас, наче нас поруч не було. Підійшов до мумії, постояв над нею мовчки. Став навколішки.
Мені здавалося, цю траурну тишу ніколи ніщо не порушить. Вона неначе оскляніла, ця тиша. І одночасно зростала напруга. Тиша зависла над нами дамокловим мечем, який здіймався дедалі вище, і при цьому збільшувався в розмірах. Що буде, коли він обрушиться? Чим вибухне ця тиша?
Мої нерви, напружені до межі пострілами полковника, ніяк не могли заспокоїтися. І раптом пролунав дзвінкий голос казаха.
— Патрони пакупай! Бо ж кінчилися?
Полковник повернувся до людини-магазина.
Подивився на нього примружено і сумно.
— Скільки хочеш за свої патрони? — запитав він неголосно.
— Три на долар... ай, — казах махнув рукою, — тєбє чотири на долар дам!
Полковник витягнув із кишені спортивних штанів гаманець, вийняв із нього ще один зелений червонець і з купюрою в руках підійшов до людини-магазина. А той уже порпався в баулі, шукаючи потрібний товар.
ebooksa